Мені 71 рік. До початку війни ми з родиною мешкали в селищі Новозлатопіль Запорізькій області, а зараз я живу в Донецькій області, в Дружківці. Бо наше село окуповане.

У перший день у нас не сильно бахали. А як по телевізору подивилися, волосся дибки стало. Були в паніці, не знали що робити. Не було ні газу, ні світла. А тут ще й здоров’я немає, ліків немає, ну, якось терпимо – в надії, що незабаром буде перемога.

Я не розумію, як так може росія. Ми ж були як брати, як можна було напасти і так знущатися з людей? Як вони бомбили Маріуполь, Бучу. Це нелюди!

Дивуюсь нашим запроданцям, які чекали на руський мір, вони ж депутатами були. Не можу цього зрозуміти, це все мене шокує.

Рідні роз’їхалися по всьому світу: хто за кордон виїхав, хто просто по іншим містам – ото так і живемо.

Як бачу, що наші військові звільняють наші території, то це приємно. Якщо нам допоможуть зброєю, то ми окупантів погонимо.