Мені 67 років. Я з Гуляйпільського району, моя родина там проживала. Ми живемо в селі. Мені подзвонив син і сказав: «мама, війна почалась». Мені так страшно було і не вірилось. Я не знала, що нам робити.

Коли почали бомбити, ми тікали в підвали. Тільки виходили до хати, а воно знову починалось. Саме головне, що повертатись немає куди.

Ми наражались на небезпеку там і приїхали у Запоріжжя. Житло тут дуже дороге, ми за нього платимо. Ліки купуємо, а продукти ходимо отримуємо. 

Я все покинула, все господарство. Всі коти і собаки залишились дома. Я все повідкривала і поїхала. Не знаю, хто там все доглядає. 

Тут спокійніше, але внуки все рівно бояться сирену, і я біля них. 

Ми вже старі. Головне, щоб діти і онуки бачили своє майбутнє, щоб будувати Україну. Все буде добре. 

Я намагаюсь не дивитись телевізор. Так мені спокійніше. Все буде добре. Ніхто не знає, коли війна закінчиться.