На жаль, на початку війни було дуже важко та страшно, страшно за життя своїх дітей, за життя своїх батьків, родичів та за себе. Важко було без грошей, бо не було роботи, без продуктів, бо нічого майже не працювало. Ми сиділи у підвалі під час обстрілів, а коли діти вночі спали, то від жаху при обстрілах підстрибували на ліжках. Коли починалися обстріли, діти вже за кілька секунд самі бігли у підвал. Весь час ми заспокоювали дітей, але це не завжди допомогло.    

Для мене найважче було заспокоїти себе, бо у мене панічні атаки і вегетосудинна дистонія - одразу спазм судин і можу знепритомніти. Але брала себе в руки і не показувала, що мені погано, щоб не бачили цього діти. Шокуючим для мене було те що, ми не могли й подумати, що будемо переживати війну у своєму житті.

Ми стикнулися з нестачею їжі, якщо щось і привозили, то дуже мало, наприклад стоїш у черзі, а тобі дають жменю замороженої курятини у пакуночку.  Медикаментів взагалі не мали змоги купити, як і продуктів харчування, бо не було грошей.

Травмуюча подія для дитини те, що  нам довелося виїхати і донька не бачила тата та старшого сина, який служить у Нацгвардії, 1,5 роки…