Сезоненко Аліна, 16 років, Очеретинський НВК.   

Дві тисячі дванадцятий рік… Мені сім років, ми з татом і мамою гуляємо вулицями Донецька, проводимо час в улюбленому центрі розваг, захопливо переглядаємо виступи в дельфінарії. Їздимо дивитись футбольні матчі на «Донбас Арену». Із залізничного вокзалу мандруємо країною та мріємо політати на літаку з аеропорту. Та все змінилося. В новинах сповіщали, що Донецьк обстріляний, в’їзд закритий.

Дві тисячі чотирнадцятий рік…

Я, маленька дев’ятирічна дівчинка, йдучи до школи, бачу солдат, які їдуть у військових машинах, бронетранспортери, танки та інші види воєнної техніки.

Я навіть тоді ще не розуміла, що таке війна. Ввечері, лягаючи спати, батьки пояснювали звуки обстрілів – то салюти. Але війна підходила ближче. У школі під час навчання ми почули гучні вибухи, вікна дзвеніли, вчителька нас виводила в коридор. Коли наставала тиша, ми знов поверталися до класу.

Та війна прийшла і в наше селище. Воєнні будували штаби, техніку вже везли до нас. І вдень, коли пролунав вибух зовсім поруч, коли задзвеніла земля та почали тріщати вікна, я усвідомила… Це війна.

Батьки вирішили відвезти мене та моїх сестер, яким був рік, до бабусі в Дніпропетровську область. Мене перевели в нову школу. Було дуже складно адаптуватися в новому місці з новими людьми. Але ще важче було дивитися на все це та бачити, як війна охоплює рідну землю. Пройшло небагато часу, і я почала дуже сумувати за татом, який залишився працювати в місті Авдіївці.

Із часом все більше сумувала за рідними, друзями та домівкою. Від переживання з’явився сердечний біль.

Тому, коли стан у нашому селищі трішки покращився, ми повернулися. Хоч не так поруч вже лунали постріли, але ми розуміли, війна ще не пішла, вона поруч.

Дві тисячі двадцять перший рік… Я, шістнадцятирічна дівчинка, йду до школи й досі бачу солдат у військових машинах, бронетранспортери, танки та іншу воєнну техніку.

Ми – покоління, яке не було морально і фізично готовим до війни. Але ми – покоління, яке вміє та може навчитися цінувати мир. Я вірю, що скоро він пануватиме в Україні.

Я зможу знову відвідати свої улюблені місця в Донецьку, зможу прогулятися вулицями цього красивого міста та забігти до розважального центру. Зустрітися з рідними з окупованих територій.

Мир важливий для кожного з нас, бо без нього все інше втрачає сенс, втрачає цінність. Я сподіваюсь, що дуже скоро нам не треба буде боятися за те, чи буде наше селище цілим завтра, переживати за своє життя та своїх близьких. Буде більше можливостей планувати майбутнє.

Мир – найцінніше, що тільки може бути в нашому житті.