Ми мешкали в Харкові, працювали. О четвертій ранку затремтіли вікна, повідкривалися, і почалися феєрверки. До нас від Чугуєва 25 кілометрів, і якраз з тієї сторони почали бомбити. Народ почав метушитися. Хто міг - сідав на свою техніку, хто - на евакуаційну, і до шостої ранку вже все було зрозуміло. Обстріл Харкова не припинявся - як почали громити, то стало зрозуміло, що вже нікуди не дінешся.

Транспорт не працював, гуманітарної допомоги не давали. Не було комунікацій, світла і води не було по троє-четверо суток, ну і засобів гігієни.

Шокувало, що наш народ почав «перевзуватись»: десь говорили одне, а потім почали змінювати свою думку. Дуже багато зрадників з’явилося, на яких би навіть не подумав. Дуже розчарувався в людях. Війна показала, хто ворог, а хто друг.

Було й таке, що з людьми тільки познайомився, а вони вже через три години привозять харчі, речі, хоча у мене навіть немає їх номерів телефонів. А ті, що жили всі разом, навіть не подзвонили. Тільки через пару місяців дізнаєшся, що хтось там у Львові, хтось - в Дніпрі. 

Коли прилетіло в наш дім, ми якраз тоді знаходилася в підвалі. Ну, по інтернету дали заявку на евакуаційний автобус, нам перетелефонували і сказали, що приїдуть заберуть.

Я сам із заходу України, а дружина – зі Світловодська. Сюди було приїхати швидше, тому ми тут.

Вважаю, що в першу чергу потрібно закінчити війну а не займатися будівництвом. Допоки народ та держава не задумаються, що не потрібно красти гроші та гуманітарку, ми ніколи не переможемо.

Мрію про світле майбутнє без війни, а яке воно буде - ніхто не знає. Дасть бог день - то дасть і їжу.