Мені 77 років, в мене двоє синів. Ми зі Снігурівки, тут жили в окупації.

Я всю війну просиділа вдома. Коли прийшли руські сюди, до нас в дім, то я почала в підвал ховатись, а так - весь час була вдома. І діти були вдома. Ми ніде не виїжджали.

В окупації у нас нічого не було. Якось перші тижні було світло, а потім ми вісім місяців сиділи без електрики і без води. Ми до цього вже так звикли, що коли нам дали світло, навіть боялися включати. Воду вже стали підвозити, а то ж було: як пішла по воду - і на пів дня. 

Дуже було тяжко, страшно, боляче, незрозуміло - за що. У москві живуть дві мої сестри, чотири племінники – вони не вірили, що таке у нас тут відбувається. 

Я гіпертонік, сиджу на таблетках. Пила всі ті таблетки, тепер втратила слух, зір впав. Все в кучу прийшло.

Другий раз налаштую себе, що буде все добре. Потім подивлюсь телевізор - і знову засмучусь, бо розумію, що кінця і краю цій війні не видно.