Дмитро на власні очі бачив, що коять окупанти на українській землі – він вивозив людей з окупації і возив на деокуповані території гуманітарну допомогу.

Мені 48 років. Я з дружиною розлучений, в неї інший чоловік, у мене інша жінка. Діти в нас з першою дружиною спільні, вони вже дорослі і як почалася війна виїхали на Львівщину. А ми тут, поки це було можливо, вивозили з Херсону людей у Запоріжжя. 

Коли перекрили Василівку і їздити стало неможливо, ми жили в Запоріжжі два місяці. Я знайшов роботу, працював у службі таксі. Коли Херсон визволили, ми з волонтерами автобусом возили туди гуманітарну допомогу, вивозили стареньких. Зараз приблизно тим самим займаюсь. 

Коли почалась війна, я був удома. Якраз щойно влаштувався працювати на базу овочі сортувати. Ми жили через два поля від Чорнобаївки. І коли 24 лютого о четвертій ранку росіяни почали гатити по аеродрому, у нас вікна дрижали і стеля сипалась. Я дуже-дуже не хотів у це вірити, але глибоко в серці розумів, що почалася війна.

Я бачив власними очима, як окупанти втретє нанесли ракетний удар по аеродрому, як їхні колони техніки зайшли на летовище.

Найбільше мене шокували розмови з маминими сестрами – вони живуть в росії. Ми з ними переписувались ще до війни. Коли почали писати про те, що у нас коїться, вони казали, що нас дурять. Це наші націоналісти по нам стріляють, а звертають на росіян. Я їм відео відправляв, а вони не вірять – кажуть, що нас зазомбували.

Нині маємо проблеми зі світлом, з водою. Ми Херсону допомагали, возили воду. У нас в Миколаєві є квартира, де ми можемо переночувати іноді. Але в Миколаєві дуже-дуже погано – відключення світла постійні. Але що робити – маємо все подолати.

Особисто в нас домашніх тварин не було, а от людям ми допомагали вивозити і котів, і собак. Недалеко від Херсону був кошачий притулок, там більше сотні кішок було, ми допомагали їх вивозити.

Психологічні труднощі були, коли ми їздили через Василівку. Я змушений був посміхатись крізь зуби оркам, щоб вони не завернули машину, щоб менше колошматили людям багаж.

Я не можу їх назвати росіянами, тому що не всі росіяни такі. Є там і нормальні люди, які розуміють, що коїться. Доводилось кривити душею. Це було не дуже добре, але сказати те, що думав, я не міг – мене б зняли з машини і вивезли. А люди б залишились в машині, що потім з ними було б, я навіть не можу собі уявити.

Я думаю, що війна може закінчитися, коли все керівництво росії зрозуміє, що путін не той, за кого себе видає. Що він не для росії старається, а для того, щоб увійти в історію, як великий завойовник.  

Майбутнє наше туманне. Там, де ми зараз знаходимось, де ми їздимо, можна потрапити під обстріл, тому взагалі нічого не хочеться планувати і загадувати. Як це все закінчиться, тоді і будемо жити мирним життям. А поки що йде війна, вона дуже жорстока. 

Нещодавно в Херсоні прилетіло в торгівельний центр, багато людей загинуло. Там були діти. Сльози на очі навертаються. Як вони можуть називати себе після цього братнім народом, я не знаю. Негідники. Орки, одним словом.