Жити в окупованому Херсоні було дуже страшно. Але перед відступом росіяни пошкодили комунікації, а потім почали обстрілювати місто - і жити там стало неможливо

Мені 31 рік. До війни ми з сім’єю жили в Херсоні, робила медичною сестрою.

24 лютого я була на роботі. Почалася стрільба, була паніка. Коли почала вити сирена і почали привозити нам ранених солдатів, тоді ми вже зрозуміли, що війна.

Дуже страшно було, коли руські зайшли в Херсон. Ми не знали, що нас чекає. Це дуже страшно. Потім ми втягнулися, ну все одно було страшно. Страшно, щоб телефони не перевіряли, бо там і Дія, і якісь соціальні мережі - вони все перевіряли. І не знаєш, що їм не сподобається.

Спочатку був дефіцит харчування, тому що магазини зачинилися. І ліків не було в доступі. Потім потихеньку почали люди виходити торгувати, хто чим міг. Звісно, було дуже все дорого, фінансово було дуже важко. 

Газ, світло, вода спочатку були, а пропало, коли руські виходили з Херсону. Вони підірвали вишку, і не стало світла, води. Ми ходили носили воду, було дуже тяжко, і ще нас почали сильно бомбити, і ми виїхали.

День визволення Херсону був радісний, щасливий. Люди виходили на вулицю, ходили з прапорами, місто ожило, раділо все - і місто, і люди і діти. Це були сльози радості і щастя.

Ми поїхали спочатку в Баштанку, там три місяці пожили, поки батькам світло не відновили, а потім поїхали до батьків у село Павло-Мар’янівка Миколаївської області. В дорозі труднощів не було.

Зараз ми всі в уроках, на роботі. Стараємося відволікати себе і менше дивитися новин, бо як подивишся - одразу депресія. Страшно.

Ми зараз всі разом. Прикро, що ми не вдома, я без роботи. В цьому плані дуже тяжко фінансово, тим паче - двоє дітей.

Чомусь я думаю, що скоро війна не закінчиться. Я навіть не знаю, що потрібно зробити. Скільки нам ще потрібно зброї, солдатів - це одному Богу відомо, коли і чим вона закінчиться.