"Коли шли вуличні бої, дівчата наші пакували та ховали експонати"

Понад тисячу експонатів різних епох зберігає краєзнавчий музей у Василькові. Місто, де народилася відома на весь світ “васильківська майоліка”. Саме тут створили півника, який став символом незламності українців під час війни. Той самий керамічний виріб, що дивом вцілів під час авіаудару по багатоповерхівці у Бородянці. На початку вторгнення у Василькові висадився російський десант. Будівля, де розташовано музей, перетворилася на укриття. Директорка Раїса Ліпчанська зустріла війну у Василькові, а згодом опинилася в окупації під Бучею.

Майоліка – це гончарний виріб із глини, коли робили ще предки наші і трипільська культура.

У нас є вироби з візерунком і стрічкова кераміка. Це якраз вироби трипільської культури. В нас працює майстер один, Зоя Предко, вона молода, але її вже в багатьох країнах знають. Оце якраз стрічкова кераміка. Півник бородянський. Цей півник – виріб Васильківського майолікового заводу. У нас навіть ціла сім’я є: півник і курочка. У 60-х роках тільки відкрився майоліковий завод, відбудувався новий, прийшли художники. Прийшли художники з таким ім’ям працювати на той завод. В Україні на той час було чотири майолікових заводи, але Васильківський, він як куратор був всіх цих заводів майолікових. Були Протор’єви, це виріб Протор’євих – сім’я, і вироби були унікальні.

Денисенки – династія Денисенків, працювала на заводі Протор’євих, і їх знають  у багатьох країнах світу, у 36 країнах світу вироби були на виставці. Багато виробів знаходиться в музеях всього світу, особливо де є українські діаспори. Деякі речі занесені до світового каталогу. Васильків – одне із самих древніх міст Київської Русі. Дата заснування його датується 998 роком. І вже воно згадується в Нестора Літописця у 996 році. І кожний період історії розвитку нашого міста представлений одною вітриною. У нас є речі навіть доби палеоліту. Коли будували майоліковий завод, знайшли стоянку первісної людини. Там є і бивні мамонта, знаряддя праці первісної людини, далі рештки трипільської культури.

В нас два поселення було на Васильківщині трипільської культури, черняхівська культура, скіфська, особливо скіфський період. У нас на території проживали скіфи, скажем так, це ІІІ–І тисячоліття до нашої ери. У нас дуже гарна експозиція скіфського періоду. Є навіть погребальна маска VI століття до нашої ери з кургану Переп’ятиха і знаряддя, перший меч залізний, прикраси жіночі, все це у нас є.

Коли йшли бої на аеродромі, то дівчата наші пакували всі ці вироби під обстрілами, під усім. Коли йшли бої по вулицях, пакували і ховали.

Тут мішками у нас все було заложено з піском. Старались зберегти. Хто знав, як буде далі? Мене якраз 24-го… Я живу у військовому містечку, восьмий поверх, вікна всі йдуть на аеродром. Один Васильківський аеродром, де літаки, це захист Києва. Я ніколи не вірила, що росія може напасти, ніколи. У мене чоловік покійний – військовий, він родом з Орла, росіянин. Рідні багато там. І їздили кожен рік в гості, і вони до нас приїжджали. Відносини були нормальні, все.

Я не повірила, коли вибухи на аеродромі пролунали перші, я не зрозуміла. Шок був якийсь спочатку. Але коли почали злітати літаки з таким ревом... Вони ж злітають по-іншому, я знаю, бо живу там весь час. Зрозуміла, що щось почалося.

І потім, коли пролунав вибух (там район Столичний біля аеродрому, і там, біля Столички вибух пролунав), вже зрозуміла, і вогонь піднявся такий. Дивлюсь – машини біля будинку, військові вискакують ще раніше, вискакують, сідають в машини і їдуть. Багато військових у нас живе. І грузяться сім’ї з дітками. Діти в одіяло замотані, якісь сумки тягнуть. Машини повиїжджали, буквально за годину від будинку повиїжджали всі машини. Я зібрала «тривожний чемоданчик», документи, гроші, які були, і приїхала на роботу.

Я не знала, що далі робить. Приїхала, а в нас бомбосховище тут, в Будинку культури, і вже людей багато сиділо. Поприходили з термосами, з усім, готувались, а вибухи лунають. Добре, волонтери зразу заспокійливе всім дають, бо люди не розуміють, що це було. В мене є… Так як живу одна, мною опікується сестра моя, у неї будинок у Микуличах, це з Немішаєве з’єднується. Ну і приїхали. Мій зять із сусідом поїхали в Бородянку, щоб получить автомати, бо там вже тероборона гуртувалась. Вже там бліндаж був, робили наприкінці Микуличів. Зброї не було, вони повернулись назад, і вночі вже зайшли танки. А колони – Варшавка, основний напрямок був їхній звідти. Такими колонами йшли і біля нашого. Ми… наче не біля Варшавки будинок стоїть, а так вулиця інша, але навкруги поле. І ось по цій дорозі теж колони танків.

І тягли такі ракети, що моя сестра каже, що вона їх бачила тільки на параді в Москві. Я їх більше ніде не бачила.

Це дві такі, діаметр, я не знаю, по два метри, дві штуки на тягачах, аж гуло. Забори трусились, ну і зайшли. Спершу була тихоокеанська морська піхота, яка воювала в Сирії. Чому ми знаємо? Тому що поряд у нас був вільний будинок, і там вони зробили штаб. Коли вони перші зайшли, я як подивилась на їхню екіпіровку, ці каски… Я ж бачу у нас військових, як ходять у військовому містечку. Обшук зробили, облазили все: і сараї і підвали. Ну ми в підвалі сиділи. І зброя в них така, техніка. Колона стала техніки і пішли по дворах шерстить. Вони забрались із двору – я сіла і плачу перший раз і кажу: «Боже, в чому наші хлопчики зараз, якщо у цих така екіпіровка?» Але ви знаєте, ані секунди не було сумніву, що ми не переможемо.

Світла немає, газу немає, зв’язку немає. Саме страшне, що не було зв’язку.

Але у мене, в зятя сучасний телефон, і він його підключав до машини, до запальнички. І нас знайшов наш друг-бізнесмен, який зв’язаний був з контррозвідкою нашою. І зв’язку немає, зять перелазив через забори, драбину підставляв, бо тут же штаб поряд. Через два будинки там двоповерховий будинок, він туди ходив, залазив на кришу і передавали, танки рахували. Йому навіть грамоту дали після звільнення від цієї бригади, яка обороняла Бучу, Київ. Ви знаєте, стріляли постійно. Ми вже до того звикли, що якщо припинялась стрільба, то ми боялись, що Київ взяли. Оце було страшне, а то, що стріляють, літають….

Там побита і бруківка у дворі, і будинок побитий осколками. За нашим забором згорів, там дерев’яний стояв такий будинок, зруб новенький побудували із сонячними панелями. А вони ввечері їхали, а вони, видно, відсвічують сонячні панелі. Добре, що в погребі сиділи. Згорів повністю зразу. До сусідів через два будинки впала касетна бомба у двір. Касетна, тому що посічені – так хлопці казали, бо  не розбираюсь.

Посічені дерева, будинок посічений, вікна повилітали. Там далі теж упав снаряд, а над нами літали так… як руку простягни – і дістанеш. І Гостомель. У першу чергу йшли на Гостомель за аеродром.

Там озеро напроти Гостомеля, десь два кілометри, ми на нього купатися їздили від нас.  І там сказали, там ходили люди Старе Село називається, ходили люди, заходили і казали, що там 300 одиниць техніки стоїть, яка йшла на Гостомель, на Бучу звідти на все. Тихоокеанські більш-менш такі культурні були люди і сказали нам за ворота не виходити, бо в нас дурнів багато. І ми не виходили за ворота. Коли зупинилась колона якраз біля нашого будинку, вся колона, і луплять в калітку. Ми не відкриваємо, ми у дворі, ми грілися на сонці, як раз було сонячно.

І повзе по калітці, піднімається каска, потім автомат, голова і перелазить він, солдат російський. Відкриває калітку і заходять всі з колони. Це вже друга хвиля була, не тихоокеанська ця. Ті більш-менш були такі культурні. І заходять у двір, а в нас собака як раз в дворі був, і він кидається до них, і він автомат наставляє і «зараз застрелю». А там не відомо, собаку чи нас, хто його знає. Добре, я відтягла собаку, в хаті закрила. Вони полазили по двору, все, довго стояли. Це було страшно. Ще й зятя дома не було, а він у нас здоровий такий з бородою, потім повідпускали. А він… там у нас ферма недалеко, а хазяїн втік, а корів багато, свиней. Вони від голоду (електрики немає) мруть від голоду. То він із сусідом ходили напрямки через поле, відкривали і випускали цю всю худобу. Вже потім налагодили, доярок знайшли, все. Якраз такий період – понароджували телят, їх роздоювати треба, нічого не працює. То це такий жах був! У мене зять плакав, коли прийшов, дивився на це все. Так що пережили.

За перший місяць в мене зять схуд на 13 кілограм, я – на 8. І це не від того, що апетиту не було щоб їсти, а це все від хвилювання.

Ви знаєте, ще раз повторюю: у нас не було ні хвилини сумніву, що ми переможемо, хоча такі армади йдуть. І для нас сама краща картинка була, коли ми дивились, коли колона пішла, ми передзвонили, порахували танки там скільки (у нас другий поверх, у нас  з вікна видно). І дими стоять – горять танки. Це була сама краща картина. Ми тільки літали від одного вікна до другого, підставляли ящики і за забору – виглядали, де горить. Чи на Макарів пішла колона, бо там з Варшавки і на Макарів йшли в сторону на Бучу і на Гостомель. Попалили трохи будинків. Ще потім сусід розповідав, ну це і по телебаченню потім показували. Пішла колона на Бучу, і їх там роздовбали так, що залишився один танк, і їх – бурятів 50 чоловік, і ось вони пішки йдуть за танком.

І в одного поїхала криша, він заскочив у двір, розстріляв людей цивільних хазяїнів. Там сусіди прибігли – і їх постріляв.

Його самі ж вони зв’язали і десь повезли. Так що там їм гарно давали в Бучі. Коли після Пасхи дозволили вже виїжджати, тому що заміновано всюди було, навіть будинок, де був штаб, хлопці наші, коли прийшли, вони там знайшли міну. І ось в кінці березня, коли почали копати окопи напроти нас, ставить танки в окопи і якраз напрямок Бучі, Макарова. Це оборону готували і собі окопи копали, то ми вже подумали, що нам буде тут кінець. Але чогось, по-моєму, 31-го якась команда прийшла, бо вони зібрались і штаб з цього всього і на танки погрузились і поїхали. Ви знаєте, на танках (ми от дивилися з сестрою і сміялись) тюки, різнокольорові тюки замотані в целофані. Вони обліпили башту, сидять наверху, а тут все заложено.

Це ж все вони там пограбували, де хазяїнів не було, з хат все повиносили. І під парасольками жіночими (дощ як раз був), їдуть під парасольками на танку жіночими. Це була картина! Якби в нас телефон працював, можна було б зняти, це були б цінні кадри. 2 квітня прийшли наші. Ви знаєте, ми всі повиходили, ми всі плакали під забором. Ідуть такі стомлені, небриті такі. Це розвідка зайшла, перший БМП зайшов і вони. Якраз по дворах, по всьому. Ми все розповідали, де штаб був. Вони там провіряли все.

Кажем: «Хлопчики, що вам, що вам треба?» А вони кажуть: «Нам тільки спокою». Ну і все, і пройшли.

Правда, ні світла, ні газу ще довго не було, але ви знаєте, яка радість була, що ми вільні.