Надія Миколаївна хоче забути побачене і почуте за ці роки. Вона дивом залишилася жива, її не зачепили снаряди і обстріли. Але залишилися психологічні травми, які будуть супроводжувати її дуже довго.

Війна для мене – це розгромлений світ, зруйнована сім’я, втрата багатьох людей, розлука з моїми близькими друзями і родичами.

Це ж не така війна, що ніби сьогодні оголосили і вона почалася. Вона дещо в розтягнутому стані, у нашому селищі, принаймні, так було. Для мене перший день лютої війни – коли скинули бомбу на наше селище і 11 чоловік з вулиці Островської загинуло відразу, включно з маленькою дитиною. Для мене це був страшний день.

Я бачила, як стріляли, навколо мене рвалися снаряди. Поруч зі мною кілька будинків зруйновані. У мене, спасибі, Господи, не зруйнований будинок, але дах посічений уламками та у дворі було багато уламків. Саме це на власні очі я бачила.

Із самого початку, коли ще моя дочка тут зі мною була під час бойових дій, я прощалася з нею і просила вибачення за все, що колись зробила неправильно. Потім, після обстрілів ми виповзали зі своїх нір і дивилися навколо: чи всі живі та здорові. Сусідів у мене майже не було, тому що як тільки почалися активні бойові дії, всі поїхали. Я залишилася одна, дочка потім просила поїхати, щоб хоч вона залишилася живою.

Найбільше мені запам’яталося очікування, коли я чекаю, о котрій розпочнеться наступний обстріл. Найстрашніший обстріл для мене – останній перед тим, як оголосили, що з дванадцятої ночі більше не стрілятиме жодна зі сторін. До дванадцятої ночі був дуже сильний обстріл, і я вже попрощалася подумки з усіма, кого знала і любила, і чекала кінця. Рівно о дванадцятій він припинився. Після цього живу. Але я не думаю, що війна закінчилася, на жаль.

Я вообще всю войну хотела бы забыть и не видеть, не слышать, не знать. Потому что всегда мы в Украине радовались, что хоть где-то и есть конфликты, войны, недоразумения, а у нас все мирно и хорошо, как будто сглазили себя.

Я не уезжала из поселка, поэтому всю чашу хлебнула по полной. Во время войны у нас не было медицинской нормальной помощи. Я дотянула до такой степени, что у меня был апендицит с перитонитом и еле-еле спасли, но не в нашей больнице, потому что наша была в разгромленном состоянии и не принимала. Везли аж в Беловодск.

Я, как и все мои знакомые, не любим вспоминать войну. Это не правда, что о войне любят вспоминать ветераны. Я не люблю включать свет. Это уже психологически, нежели бытовое. Не только я, многие не любят включать свет, потому что во время активных боевых действий привыкли к затемнению.