Війна забрала життя єдиного сина. За минулі сім років Надія Іванівна розлучилася з чоловіком, але жага до життя залишилася. Її зігріває думка про правнучку, яка живе в Луганську і зізнається прабабусі в любові по телефону.

До війни ми жили прекрасно і самодостатньо. Син працював. Вони мені допомагали, я - їм. У мене город, дача була. Коли сина вбили, все поламалося, стало погано. Він жив у Луганську, а в 2014 році загинув. Це був страшний удар для всіх: і для мене, і для чоловіка. Відтоді ми живемо окремо, хоч і не в розлученні.

У нас в будинку під час бомбардування шифер побило. Добре, що в запасі був, ми його поставили. Важко довелося взимку між 2014 і 2015 роками. Півроку не було ні води, ні світла. Магазини не працювали, все розбили. Запалювали тріски, добре, що вугілля було, пічку топили. А воду брали з калюжі, сніг розтоплювали. І сиділи майже півроку в підвалах.

Завдяки гуманітарній допомозі виживали. Давалася взнаки турбота. Пенсія у мене маленька, 2000 гривень. У зв’язку з цією війною у мене сталося два інфаркти. Волосся випало все від стресу. Зараз про безпеку теж говорити не доводиться. У нас як і раніше стріляють. У мене до городу метрів сто, вискакуєш і боїшся.

У таких обставинах мрієш лише про мир, аби його дочекатися. У Луганську зараз живе єдина внучка, чотири роки тому правнучка народилася, я її не бачила. Вона мені по телефону говорить: «Я тебе люблю, бабусю».