Ми живемо у місті Дружківка Донецької області, мені 67 років, чоловіку – 85. 

Ми виїжджали, не було нас вісім місяців, а зараз повернулися. Ми були на заході України, бо мій чоловік - лежачий, паралізований. Він в лікарні полежав, його трішки підлікували, і ми приїхали додому.

У перший день як гахнуло - я підскочила і відразу сказала, що почалася війна. Це взагалі дуже шокувало, бо в нас там і рідня. Не можу вам навіть передати, як це було дуже боляче.

Їжа в нас була, а от з ліками була проблема, ще коли ми тут в місті були. Замовляли, нам пересилали з Дніпра - вже якось викручувались. Та коли в нас не було води, то була велика проблема: він лежачий, а потрібно мити, прати. Тоді ми виїхали, а коли повернулися, вже був і газ, і вода.

Найбільше шокували ракети, які літали, обстріли міста. Тут поруч біля нас школу розбили. Ми під богом ходимо - що на нас завтра чекає, ми не знаємо.

З нашої рідні в місті немає нікого, зараз роз’їхалися. Онуки за кордоном: старший виїхав ще до війни, там працює та сім’я в нього, малий також поїхав за кордон, там навчаться та потихеньку працює. Колись були всі поруч, а зараз немає нікого.

Наші хлопці військові всі такі добрі, і допомагають, що не попитаєш. Дуже я їм вдячна - вони нас захищають та ще й допомагають.

Коли ми цих рашистів розіб’ємо, тоді війна і скінчиться. Повинна бути тільки наша перемога. Хочеться, щоб був мир і спокій для нас, щоб не літали ракети, щоб було тихо, ми могли спокійно відпочивати, кудись поїхати з кимось зустрітися, щоб діти та онуки повернулися - оце наша мрія.