Родина Олександра зараз не живе вдома - так безпечніше. Вони лише навідують домівку, щоб будинки не розграбували.

Ми жили в Мар'янському Дніпропетровської області. Потім рашисти почали обстрілювати нас, і ми переїхали до Грушівської громади. Дітей перевезли, сім'ю, бо були прильоти.

Вранці 24 лютого я спав. Брат на роботі був, дзвонить і питає: «Ти новини чув? Ввімкни телевізор». Я ввімкнув і дізнався, що війна почалася. Перша ніч була тривожною. Я думав, що робити, за родину переживав, за батьків, за дітей - за все. Не знав, що буде. Усе  перевернулося. Усе зупинилося  в одну мить. Жили, будували, працювали, планували. А ці орки прийшли по унітази. Все це неабияк шокувало. Сама війна шокувала. Як це взагалі можливо?

У нас не було довгих перебоїв з електропостачанням. Якщо прильоти щось псували, приїжджала бригада й лагодила. День-два було таке. Між обстрілами робили, усе встигали. Надовго нічого не зникало.

А от їжі одразу в магазинах не стало. Люди все вигребли, і поставок не було. Міст підірвали, не було як підвозити, та й боялися. А потім уже десь через місяць все трошки  устаткувалося.

Під обстрілами городи садили. А що робити? Зима попереду. Коли тихо – приїхав, попрацював і поїхав.

Ми залишалися вдома, поки окупанти не підійшли  ближче. Вони були у Каховці, а згодом ближче підійшли. Потім, навпаки, тікали туди. Було страшно, бо я не знав, звідки прилетить.

Коли почали частіше обстрілювати, ми вирішили їхати. Адже прильоти були по всьому селу. Людей повбивало, в родичів дах на хаті знесло. Ми зібрали документи, речі, які змогли взяти, покинули хати – сіли в машину і поїхали.

Обрали Грушівську громаду, тому що це дуже близько до дому. Туди ще не прилітало, слава Богу. Там безпечніше для сім'ї та ближче навідуватися додому, тому що багато хто краде, треба наглядати. Дід із бабою вдома були, як прилетіло. Діда в спину, руку, ногу ранило, його в лікарню відвезли. І після цього вони теж поїхали. Зараз дід почувається нормально, він далеченько був від прильоту. Погано ходить, тому в той момент сидів на лавочці. Уже все добре, він із нами. Тут також батьки, брат із невісткою – усі разом.

Я не знаю, коли війна скінчиться. Коли виженемо цих загарбників. Виганяти їх треба з України, їх ніхто не чекав. Хочеться, щоб у майбутньому мир був, щоб діти наші були щасливими, щоб за нами була перемога.