Мене звати Юлія Анатоліївна. Зміни дуже великі принесла війна, ми все загубили, що було. Всі плани рухнули.

24 лютого 2022 року я зранку, як завжди, відправила сина до школи. В цей день молодша перший раз пішла в садок. Чоловік поїхав захищати диплом. Зранку ми не дивилися зовсім новини, а потім подзвонила вчитель і сказала забирати дітей. В місті почалася паніка, біля банкоматів черга, в магазинах – це жах просто. 

Ми ще довгий час прожили в окупації, для діток це просто жах, той день, коли орки заходили в місто захоплювати Атомну станцію, ми всі прощалися з життям, навіть старший син. Потім пригніченні по вулиці ходили рідко, бо кругом були російські танки, машини зупиняли, ловили чоловіків. Вночі зовсім не спали, бо постійно були вибухи.

Коли почалася війна, продуктів просто не було зовсім. Гуманітарну допомогу до нас не пропускали. Справлялись – годували діток тим, що було, бо купити нема чого, а якщо привозили чи доставали з запасів, то ставили такі ціни, що просто неможливо було купити.

Найстрашніше – 3 березня – окупація Енергодара. Син дуже емоційно все переніс, все розумів, боявся.

Коли попали в наш будинок вночі, в три години, ми виїхали. Нашу колону почали обстрілювати, діти налякалися, старша дитина до сих пір на одне око нервовий тік кліпає постійно. Коли тікали з рідного міста, то перед нами, коли обшукували машину, на очах у всіх побили чоловіка, щось не так сказав. Потім обстріли колони. Загинули люди – це був жах.

Зараз син дуже хоче додому, бо залишилися там бабуся, дідусь, не вистачає друзів. Психологічний стан дуже пригнічений.