«Коли вибухали бомби, було страшно»

Я народилася й жила до 2014 року в Алчевську Луганської області. Упродовж шести років живу в Одесі. Одеса дуже улюблене місто, але в душі завжди залишається Батьківщина частинкою мене.

Я з багатодітної сім'ї. Я – старша сестра, є ще сестра та брат. На сьогодні ми дуже далеко одне від одного, наша сім'я розкидана по світу: Одеса, Пітер, Ставрополь і Алчевськ. На жаль, у нас немає можливості бачитися часто. Але ми завжди на зв'язку, ми завжди поруч.

У мене троє хлопчиків. Старшому синові 17 років, він вийшов на роботу з 16 років, допомагає мені; середньому – 13, він займається професійно футболом, попри всі труднощі; молодшому 4 рочки, він такий милий.

Коли ти вдома, у тебе є все

В Алчевську я працювала у сфері соціальних служб у міськвиконкомі. Я допомагала людям.

Коли ти вдома, у тебе є дім. У тебе є своя робота, своє житло, друзі та знайомі. У тебе є поруч батьки. У тебе є все. Здається, що може бути краще?

У 2014 році життя змінилося. Коли летіли літаки, було страшно. Коли вибухали бомби, було страшно.

Тоді, коли сиділа на роботі, поруч знаходився штаб певних структур, приміщення були готові до евакуації. Підвали були обладнані. І коли летіли ці літаки дуже близько, низько над нами, стало дуже страшно. Нас почали виводити, точніше, відпускати додому.

І всі бігли в бомбосховище. А я не знала, куди бігти: у мене одна дитина вдома, інша – в іншому кінці міста на тренуванні з футболу.

Напевно, я злякалася більше, ніж діти. На тренуванні поруч був тренер, який скоординував, заспокоїв. Діти навіть не розуміли, що відбувається. Зовсім маленькі були за віком. 

На превелике щастя, наші рідні не постраждали, наші будинки не постраждали. Моя квартира довго стояла порожня. Я пустила туди старого знайомого й попросила там пожити, щоб квартира залишилася. А сестра просто зачинила будинок і поїхала. Батьки залишилися в Алчевську. Їм дуже складно зібратися кудись, виїхати.

Відпустка: квитки на море в один кінець

У червні 2014-го я збиралася у відпустку до Одеси, до моря, з дітьми відпочивати. Купила квитки в обидва кінці. Сюди й додому. Приїхала до Одеси в червні 2014 року на відпочинок – так і залишилася. З літніми речами та своїми дітьми, двома на той момент. Одного разу ще я їздила до Алчевська – забрала речі й повернулася сюди. Усе.

Насамперед в Одесі пішла на Дерибасівську, у міський сад – мої улюблені місця. Я дуже вдячна цьому місту, одеситам. Вдячна кожній людині сьогодні, яка опинилася на моєму шляху. Яка мені в чомусь допомагає: словом, ділом. Дуже велика подяка.

Під час переїзду, звичайно, зіткнулася зі складнощами – життя потрібно було будувати по-новому. У соціальній сфері в Одесі було працювати складно, вакансій багато, а зарплати низькі, відстані далекі. Удома я працювала в маленькому місті в кроковій доступності, тут я розуміла, що це менш реально.

Я зайнялася продажами в інтернеті, працювала менеджером зі збуту, тобто повністю змінила сферу діяльності. А потім пішла в декрет. В Одесі народився молодший син.

Люди навколо нас дуже допомагали. Я вдячна керівництву школи та дитячого садка Біляївського району. Я проживаю в селі, під Одесою.

Дуже швидко вирішилося питання з оформленням у дитячий садок – він один, охочих дуже багато, черга. Але оскільки ми багатодітна сім'я й переселенці, потрапили в дитячий садок дуже швидко. У школі директорка настільки перейнялася нашою проблемою, що перше питання в неї було: «Хто ви за освітою? Яку допомогу я вам можу надати в плані працевлаштування?»

Приїжджали люди, підприємці із Сьомого кілометра, привозили речі, привозили продукти.

Чого сидиш без діла?

Зараз я займаюся створенням своїх авторських іграшок ручної роботи. Це в'язані іграшки. Я їх придумую сама. Іноді, коли беруся за гачок, сама не знаю, що вийде в результаті. Дуже люблю це діло. У кожній моїй іграшці є частинка мене, частинка моєї душі. Я дуже багато дарую робіт дітям, дуже люблю дітей.

Колись у дитинстві мама навчила мене в'язати. Зараз я живу в одному будинку з дуже творчою дівчинкою, вона прекрасно шиє, займається інтер'єрними питаннями. У 2018 році вона шила іграшку, собачку. Як зараз пам'ятаю, до нового року Жовтої собаки. І вона каже: «Чого ти сидиш?» Я відповідаю: «Я б теж щось зробила, але в мене, на жаль, немає матеріалу». І вона мені приносить моток ниток: «Лови!»

Так народилася ця перша собачка. Я ніколи раніше не в'язала іграшки. Це починалося як хобі мами в декретній відпустці. Тепер я вже не можу сказати, що це хобі. Це життєва необхідність.

Я просто сідаю та в'яжу. У мене є бажання – в'яжу. У мене поганий настрій – в'яжу, гарний настрій – в'яжу. Це мій відпочинок, мої емоції. Мій настрій. У кожній іграшці є цей настрій.

Наприклад, янголятка я в зовсім сумний час для себе зв'язала, коли мені було дуже боляче. Я відчувала, що зараз янголятко народиться – у мене новий етап почнеться, і мені стане легше.

Вмикається характер: я все зможу

Є іграшки – персонажі з мультфільму. І мені написали так: за п'ять років не було в дитини ще жодної такої іграшки, з якою вона б проводила стільки часу, щоб було стільки любові. Отже, я роблю все дуже правильно. Усе не дарма.

Я завжди в'язала іграшки 20-30 сантиметрів, не більше. Коли мене попросили: «Дівчинці на 13 років потрібна велика-велика єдиноріжка». Я запитала: «Наскільки велика?» – «Сантиметрів 50-60. Зможеш так?» – «Я не знаю, потрібно пробувати».

І тут у мене вмикається характер: я все зможу!  Я до цього змогла і зараз все зможу. Так, один баскетболіст попросив зв'язати йому Майкла Джордана. І я змогла!

Усі іграшки мають функціональний характер. Їх легко прати, вони безпечні й у єдиному екземплярі, не люблю повтори.

Наприклад, гризунки з натуральної бавовни та натурального дерева. Кріпляться на одяг, малюки це все гризуть – під час прорізування зубок дуже класна річ.

Слінгобуси надягають на шию мами – і дитина замість того, щоб колупати мамину шию, чіпає ці бусики, перебирає їх, розвивається дрібна моторика, сприйняття форми, кольору.

Потрібно переступати

Потрібно міняти свої думки на позитивні, відкладати набік усі неприємності, усі негаразди. Потрібно переступати. У жодному разі не опускати руки. У житті в кожної людини є такі моменти, коли здається, що ти в безвихідній ситуації. Але це здається. Це тимчасово.

Інтерв'юер Оксана Маслова