До 24 лютого ми з десятирічним сином жили у Лисичанську Луганської області. Син закінчував початкові класи і ми збирались переїжджати у Донецьку область. 

Зранку 24 лютого я мала йти на роботу. Продзвенів будильник, і я почула потужний вибух, як у 2014 році. Я навіть не зрозуміла, як ми з сином опинились на підлозі. Я прочитала, що розпочалась повномасштабна війна. 

Ми сподівались, що незабаром цей жах скінчиться, але стало ще гірше. У перший день була паніка - стояли великі черги до банкоматів, але ми навіть не намагались зняти гроші. Були натовпи за продуктами, а ми не хотіли у це вірити. 

Пройшло дев'ять днів. Ми сиділи у погребі. Не було хліба. Я не могла їсти, дуже схудла і не знала що робити. Були обстріли "градами". Коли я чула вибухи, починала блювати. Психологічний стан був жахливий. Я зрозуміла, що потрібно виїжджати. У соціальних мережах я запитувала, хто може нас з дитиною вивезти. Дякувати Богу, моя знайома виїжджала автомобілем і у неї було одне місце - я взяла дитину на руки. Ніч напередодні була дуже гучною. Я, ніби в тумані, зібрала речі. У місті валялись дроти, було страшно. 

Коли ми приїхали у Бахмут, там було ще страшніше. Були авіаудари, вирви від них. Шокувало те, що тільки вчора я була на тому місці, де будинок від вибуху розвалився навпіл.

На фоні цього мій психологічний стан погіршився, я змушена була звернутися до психолога. Згодом ми переїхали на захід України. До нас приєдналися мої батьки і сестра. Зараз ми у Дніпропетровській області. 

У мене важкий психологічний стан. Я досі не можу заспокоїтись, розслабитись, у мене все стискається, навіть коли тихо. 

У Лисичанську я працювала на пошті, звільнилась, чекаю на трудову книжку і буду шукати роботу. Не знаю, чи зможу я працювати з людьми. Мене періодично нудить. Швидше за все, це невроз. 

Боюсь, що війна затягнеться надовго. Я б дуже хотіла, щоб вона закінчилась чимшвидше.