Мацкова Богдана, 14 років, комунальний заклад «Чугуївський ліцей № 8», м. Чугуїв

Есе «Той жахливий день»

Слово «війна» я чула від стареньких дідусів і бабусь, коли була ще дуже малою. Вони розповідали, як це було жахливо та висловлювали надію, що наше покоління буде жити під мирним небом.

Але сталось інакше. Коли я почула про війну на сході нашої країни, мені було лише сім років. Ця звістка прийшла до мене з екрану телевізора. Був звичайний день, але по стривоженим обличчям батьків було зрозуміло – трапилось щось дуже погане.

Я не бачила війну, але вона була дуже близько, в сусідніх областях. В той день, коли я почула цю жахливу звістку, мені було ще важко усвідомити, що сталося. Наше місто жило під мирним небом, не було розривів гармат, звуків сирен, діти не бігли до сховищ, а спокійно йшли до школи, гралися та гуляли на вулиці.

З війною у наше життя увірвалися не менш жахливі слова: біженці, мобілізація, бомбосховище, поранені і найстрашніше – загиблі.

Мабуть, тоді я не розуміла їхнього значення, та спостерігаючи засмучені, тривожні, а інколи заплакані обличчя дорослих, розуміла що це щось дуже страшне. Мене засмучували події в нашій країні та не хотілося у це вірити.

Прийшлося повірити…

Повз наше місто поїхали броньовані танки, військова техніка, яка везла із собою гармати. Серце завмирало й холонуло…

Незабаром до нас стали привозити біженців. Вони покидали рідних, домівки, не знаючи, що буде далі з ними та їхніми близькими. Мешканці мого рідного міста завжди були дуже гостинними й співчутливими. Вони чим могли допомагали людям, які опинилися у скрутному становищі, їжею, одягом, грошима, житлом. Діти-переселенці прийшли вчитися і в мою школу. Їх зустріли радо, зі співчуттям. У мене з’явилися нові друзі, а я радію та сумую разом з ними.

Дорослі юнаки та молоді чоловіки, які відчували небезпеку, що сталася, готові були захищати країну ціною власного життя.

А далі було ще гірше… Почали приходити страшні звістки про загиблих, полонених та важкопоранених, про Іловайський котел, про поранених військових.

Знайомий моїх батьків попав в полон. Йому пощастило – за три місяці він був звільнений. Але ті жахи і страхіття, які він побачив, завдали йому незгладимого впливу на психічний та емоційний стан.

Війна забирає батьків у дітей, вкриває сивиною тих, хто зазнає жахіття смерті та біль втрат.

Коли я думаю про війну, мені здається, ми всі змінилися в той день, стали сильнішими духом, відчули відповідальність за свою Батьківщину. Ми всі бажаємо лише одного – щоб ця війна, яка забирає життя і здоров’я багатьох людей, закінчилася якомога швидше.

В мене таке враження, що той день, коли я почула слово «війна», ще не закінчився і до сьогодні. Чоловіки йдуть на захист країни, на сході гримлять гармати, а люди ще вимушені бути переселенцями. Зараз я вже усвідомлюю, яка це трагедія.

Війна увірвалась до нас, як фільм жахів, і обернулася для країни важкою раною, яка кровоточить і досі… Але я вірю, що цей найстрашніший день для нашого народу скоро закінчиться.

Небо буде чистим, трава зеленою, сонце сяючим, обличчя дітей радісними та щасливими, і замість гармат будуть співати пташки, а кожна мати буде знати, що її дитина в безпеці і тато поряд. Я дуже цього бажаю, вірю і сподіваюсь, що так обов’язково буде в один чудовий день.