Надія Сухорукова — маріупольська журналістка. Під гуркіт снарядів, що розривалися, у страшні дні без води, світла, тепла й зв’язку вона записувала все, що з нею відбувалося. Нескінченні бомбардування, крижаний підвал, страх залишитися калікою, загибель двоюрідного брата — усе це Надія описала у своєму щоденнику війни.

Коли почали зовсім близько стріляти, ми ховалися в тамбурі, тому що в нашому будинку, у маминій дев’ятиповерхівці, спочатку підвал не відкрили. Сказали нам, що він непристосований, що там неможливо знаходитися. Спочатку нам не відкрили, і ми сиділи вдома, дотримувалися «правила двох стін». Хоча я знаю, що якщо пряме влучення, нам ці стіни, як правило, не допоможуть. Але нам було так спокійніше, бо не було так сильно чути звуки.

Чесно кажучи, мені найбільше було страшно, коли ці звуки… коли здавалося, що прямо влітає в сусідню квартиру щось. Ось ми й сиділи в тамбурі. Було дуже голосно, дуже страшно. Але спочатку, ну, я не знаю, як це пояснити… спочатку здавалося, що все це ненадовго, що завтра все закінчиться. Ми свято вірили в це. Ми дуже боялися саме ночі, бо хоча стріляли цілий [день], але вночі було найстрашніше. Коли починався ранок (ми просиділи всю ніч у тамбурі).

Починався ранок, і ми думали: «Ну все, ми ніч пережили, значить, буде все добре».

А потім ми пішли до наших друзів у приватний будинок. Там у них був підвал, там діти, ну, скажімо так, там діти мого брата сиділи в підвалі, а ми сиділи на першому поверсі. І там нам було вже більш-менш не так страшно, бо там уже було багато людей. Там було 28 чи 29 чоловік, і коли ми були всі разом, хоча під час обстрілів, під час нічних обстрілів, коли стріляли звідусіль, у мене було таке відчуття, що стріляли звідки тільки можна. Це було і з неба, і з моря, і із суші. Загалом, РСЗВ, постріли з кораблів — це було дуже страшно.

Але найстрашніше — це була авіація. Чесно кажучи, ми дуже боялися літаків. Ось як тільки летіли літаки, ми просто… Це просто було якесь заціпеніння.

Усі ціпеніли, голову чомусь закривали подушкою, хоча якби авіабомба впала на наш будинок, подушки нас явно не врятували б. Ніколи б не врятували. Але саме закривали голови, ну і взагалі просто коли чули слово «літак», коли він летів, у нас був якийсь жах, неземний якийсь жах. Жахливо. Нещодавно я чула тут літак і дуже злякалася.

Я нібито не впала на підлогу й не закрила голову, але я подумала: «Боже, звідки ж тут? Чому тут ? Якщо літаки тут, то щось трапилося, напевно?» Ну от так. Ось так, що… Так що літаки — це було найстрашніше, авіаудари — найстрашніше, бо коли падало, коли він скидав бомбу, він скидав… Він двічі, скажімо так, він спочатку перший облітав, ми чекали: зараз він скине бомбу. Він скидав. Ми думали: дякувати Богові, не на нас.

Видихали, але ми розуміли, що хтось уже загинув через цю бомбу. Земля прогиналася, стіни вібрували, будинок практично… ну, я не знаю, це був якийсь жах. Потім він удруге йшов. У нього під крилом дві бомби. Під крилами, два крила. Він удруге заходив, удруге скидав бомбу. А вже коли була десь середина березня, 14–15-те число, вони просто літали, безперервно літали. Я не знаю, було таке відчуття, що один змінював іншого. Це був просто пекельний жах. Ну, ми просто не могли нічого робити: ні спати, ні сидіти, ні стояти.

Це була просто якась дика паніка, бо коли постійно чуєш гуркіт літака, коли постійно здригається земля, ти розумієш: зараз, за теорією ймовірності, потрапить у твій дім.

І все, це буде кінець. І ти сидиш і думаєш: «Господи, швидше б уже». Тому що це дуже страшно — усе сидіти й чекати. Рома, мій двоюрідний брат, часто прибігав до нас, у цей будинок. Потім ми пішли у дев’ятиповерхівку. Коли в будинок було пряме влучення, і він… якщо чесно, ми з мамою думали, що він давно щось не приходить, приблизно два чи три дні. Коли хтось так не приходить, ми відразу починаємо хвилюватися. Ми думали, що ми підемо його відвідаємо, бо він жив із дружиною та маленьким синочком недалеко, дім був буквально через будинок від нас. І ми хотіли відвідати, але ми не пішли, бо дуже сильно бомбили, і ми 16 березня поїхали.

Ми вже були в Мангуші, і нам мій син повідомив, бо до нього додзвонилася дружина мого брата, вона теж змогла виїхати з дитиною. Вона сказала, що Рома загинув, що він ішов по воду для Сави, для свого сина, і він... і в нього влучив снаряд. Почався обстріл, він ішов із кимось зі своїх знайомих чи сусідів. І один сусід сказав йому, що давай, лягай. Рома впав в один бік, той упав в інший бік, але снаряд влучив у Рому. І я так розумію, що його просто розірвало, тому що Олі, його дружині, навіть не показали його. Сказали, щоб вона не йшла туди.

Його віднесли до гаража. Тобто там він і лишився. Потім була інформація, що його закопали. Нібито днрівці чи росіяни — хтось із них закопав і навіть не залишили жодної таблички, нічого. Ось була така інформація. Його дружина встигла виїхати. Її забрали сусіди. Вона виїхала до Західної України. Зараз вона там із малим.

Малий не знає про загибель тата. Йому п’ять років. Він пробує додзвонитися, пише йому якісь смс, повідомлення, він думає, що тато скоро повернеться, усе буде добре.

Олі поки не вистачає сил сказати йому про це. Ось так ось. Так от втратили ми нашого Ромочку. Ну, просто людина йшла по воду. Я знаю, ми говорили потім із людьми, коли переїхали вже на підконтрольну територію. Ми спілкувалися, і вони говорили, що є багато людей, що жінка розповідала нам, що в неї під будинком лежать.

Це слава Богу, що ми знаємо про Рому, а є люди, які не знають про своїх родичів. Ось вона розповідає, що в них біля дому (Кальміуський район), що в них біля дому лежав чоловік, дуже довго лежав, молодий чоловік: «Ми чекали, щоб його поховали. Його не ховали. У нього не було жодних документів, нічого не було». І вона каже, що «ми його поховали разом із сусідами через тиждень, просто закопали. Ми навіть не знаємо, чи це безіменна могила». Він, судячи з усього, ішов по дрова, бо мав рюкзак, у рюкзаку була сокирка маленька. Тобто його вбило під час обстрілу, таких людей дуже багато.

Я знаю, що є, але коли я виїжджала з міста, я бачила людину, яка лежала на стоянці біля торгового центру «Успіх», у центрі міста, на проспекті Миру вона лежала. Вона була чимось накрита. Вона лежала, і ніхто не знав, чи вона загинула, чи, можливо… але я не знаю. Ще багато людей, які залишились у будинку, засипало їх під час обстрілу, хтось згорів під час обстрілу, пожежі в будинку.

Я не знаю, скільки людей іще шукатиме своїх рідних і близьких, і невідомо, чи знайдуть узагалі.

Уранці раптом почали стукати у двері під’їзду та за прізвищем. Ну, типу: відчиніть за прізвищем мого брата. Ми відчинили, і по нас приїхали друзі на двох машинах, своїх машинах. Я хочу сказати лише одну річ. Ці машини були без скла, машини були з пробитими дірками від осколків. Я не знаю, скільки в них бензину було, дуже мало було, але вони сподівалися, що вони доїдуть. І в цих машинах нас було 18 людей, у двох машинах. Дві маленькі машини, невеликі. Туди помістилися разом із тваринами, разом із усіма, із собакою моєю Денжиком.

Я не знаю, як туди помістились. І найцікавіше. Коли ми виїжджали, ми нічого не взяли із собою. У нас немає речей, ось у чому були... Вони приїхали по нас, я була в спортивному костюмі, ось у пуховику, у шапці. Ну, шапка — це взагалі атрибут дуже важливий був, бо її намагалися не знімати, бо води не було і, зрозуміло, що якщо знімеш шапку, то буде жах. І шапка... Загалом як були, так і були. А ми ще… у чому ще було добре. Ми сиділи в підвалі повністю одягнені: чоботи, усі ці речі.

Я спала — у мене була ще одна сумка на животі, бо там були мої документи. Це було найважливіше, найголовніша цінність.

Більше ми нічого не взяли, ще взяли сало із собою. Нас сусіди пригостили салом, яке треба було засолити. Ми чомусь не залишили його, взяли із собою. Наш сусід узяв із собою картоплю. Не знаю, чому ми не лишили. Напевно, їжа — це також найбільша цінність була на той момент. Ми сіли до цієї машини й почали виїжджати.

Виїжджали ми дуже… ніби мені вже було пофіг. Якщо чесно, мені було абсолютно все одно, що зі мною буде й чи вб’ють мене під час нашого виїзду. Тому що якби ми не поїхали, я збожеволіла б там, у будь-якому випадку ми б там не вижили. Ось таке відчуття. Ми щоночі думали, що вона остання. Ну, ось ця ніч, яка 15 березня, з 15-го на 16-те, — вона була взагалі жахлива, і ми думали, що наступна ніч… просто всі ми, всі загинемо. За теорією ймовірності: наш дім — він стояв усередині між будинками. І вони коли бомбили, вони вибирали частини, такі ось квадратики. Частини, райони, будинки. І вони тупо в ці будинки весь час стріляли та стріляли. За теорією ймовірності, наступним був наш дім. Ми їхали, і мені було байдуже, навіть не страшно.

Ми коли виїжджали, була мертва тиша, а знаєш напевно, що тиша — це найнеприємніше, як не дивно, у момент між бомбардуваннями.

Тому що таке відчуття, щось летіло таке, щось жахливе. Я не знаю, таке щось складне: чи снаряд, чи з кораблів стріляли, чи купа авіаударів. Ми виїжджали в мертвій тиші, це було так страшно… І коли їхали, ми просто, як би це сказати, ми просто коли їхали, позаду мене сиділи люди дорослі, просто молилися. Те, що ми бачили під час виїзду, це не піддається жодним описам. Це було таке відчуття, що ми одні в цьому місті, більше нікого немає, усі померли, усі загинули. Розумієш, що просто трапилася якась катастрофа, жахлива катастрофа. Ми в цій тиші, у повній руйнації.

Стояла 15-поверхівка, коли ми за неї заїжджали, навпроти нас, вона наш будинок і рятувала — дев’ятиповерхівку. Вона «стояла спиною» до відкритої місцевості, по ній і стріляли, і ззаду вона була — як торт. Знизу чомусь — як шматок торта, коли вирізають, тої частини не було просто. А спочатку зовні, коли ми до неї під’їжджали, здавалося, лише вікна вибиті. Тобто вона якась мертва була. Загалом страшно. Людина лежить мертва. Потім валялися дроти від тролейбуса, і на дротах були прапори.

Завжди в нас красиво було, пам’ятаєш, прапори висіли на дротах завжди? І ці прапори всі лежали внизу. Мені здавалося, що деякі прапори закривали людей.

Вони впали, коли бомбили, коли обстрілювали, і вони прямо на людей. Це було жахливо. На дорозі ми не поїхали в той бік, бо, як пояснив наш водій Максим, там були дроти. Він боявся, що ми не доїдемо. І він знову звернув, і ми їхали поміж будинками. І ми між будинками бачили весь цей жах. Усі будинки згорілі, обвуглені, не було жодного живого будинку, ми не бачили. Ми проїжджали — усі будинки були обвуглені, усі будинки були страшні. Здавалося, людей немає. Але ми ж знали, що вони були в підвалі всі. Це було ще гірше.

Здавалося, що мертве місто, нікого немає, а місто насправді, ну, люди живі є там, усередині.

Ми доїхали тоді до лікарні, я побачила вперше, на що перетворилося, що залишилося від пологового будинку, що залишилося від цього лікарняного комплексу. Мені здалося, що це взагалі пекло, що ця вирва взагалі жахлива була, що її просто вбили в землю. Але я не знаю… це був якийсь жах.

Ми проїхали, поїхали [проспектом] Нахімова, і коли ми виїхали до Приморського району, на той момент, 16 березня, Приморський район був найспокійнішим і не настільки сильно постраждав. Як порівняти з Приморським районом, Центральний район здавався якимось пеклом. І що мене вразило в цьому районі… Я побачила, що дівчинка виходить гуляти — дівчинка йде просто тротуаром із собачкою. Я, коли виходила з Денжею гуляти, я стояла біля цього під’їзду, підпирала двері під’їзду плечем, а вона намагалася вийти, вона не хотіла виходити — я викидала її. Вона вибігала й не могла нікуди стати, у неї не було навіть місця просто присісти. Вона дивиться на мене й забігає назад. У неї тремтять лапки, тремтить хвіст. Я їй говорю «Гуляти!» знову, бо собаці треба хоч щось зробити. Це була жесть. І ось ця дівчинка спокійно йшла із собачкою. Я тоді побачила.

Коли ми звернули на Черемушки, по вулиці Гагаріна, здається, там теж були дуже сильно постраждалі будинки, дуже сильно. Моторошно. Нам знову стало страшно; ну, отже, ми виїхали, нам вдалося виїхати. Ми відразу поїхали на Білосарайську косу, бо нам потрібно було хоча б закрити вікна. У нас вікна були відкриті: ні плівки, нічого не було.

Ми просто їхали, нам в обличчя дув крижаний вітер, тому що холодно було тоді, 16 березня.

Ми приїхали туди. Там у нас був знайомий, ми прийшли до них у дім, і вони нам розповіли, що цього дня, 15 березня, були дуже жахливі звуки пострілів — такі жахливі, що взагалі просто неможливо було. Ось звідси, з Білосарайки, з російських кораблів стріляли по місту. У мене був телефон, ми його періодично від генератора заряджали, загалом виходило в нас. Телефон у мене був як ліхтарик і як нотатник, знаєш, записник: я туди записувала все, що відбувалося.

Я вирішила, що писатиму про цей будинок, в якому ми знаходилися. Я назвала його Ковчегом Ноя, хоча Наташина мама сказала: «Але ж ти пишеш книгу?» — «Я не пишу книгу, я просто пишу». — «Назви її, будь ласка, «Той, хто вийшов із пекла» чи щось таке». — «Ні, я назву її «Ковчег Ноя». Тому що я вважала, що ми в ньому врятуємось. По-перше, я вважала, що війна скоро закінчиться: через два дні, через три, потім — через тиждень. Потім думала, що завтра закінчиться, але все було гірше і гірше.

Я писала, щоб не збожеволіти, щоб щось робити, щоб якось зайняти себе, бо було дуже страшно.

Потім, коли ми виїжджали, нам сказали, що треба все видалити, бо були блокпости рашистські, і в нас могли б бути проблеми. Я все видалила. Відео було в нас також, я теж видалила. Потім я якесь відео знайшла випадково, воно збереглося, і це було для мене великим здивуванням. Я ж думала, що я все видалила. І що ще. Я коли приїхала, а приїхали ми… Ми спочатку приїхали на окуповану територію, до міста Мелітополя, за Мелітополем — у невелике село, там була окупована територія, і там почала писати.

Перший мій пост був, щоб сказати всім, що я жива. Ну, просто розповісти, щоб звернули увагу на місто, в якому залишилося дуже багато людей, які там мучаться, які страждають, яким дуже важко. Перший мій пост вийшов 18 березня, через два дні після нашого від’їзду. Ми були на окупованій території, і раптом цей пост розійшовся дуже сильно, і мені почали писати та телефонувати люди. І я, чесно кажучи, трошки злякалася, бо я була на окупованій території, я була з дітьми, зі своїми племінниками, і я подумала, що якщо мене вирахують, то проблеми будуть не тільки в мене, а й у моїх племінників.

Я не могла вже зупинитися, я просто продовжувала писати. Я коли пишу, мені стає легше. Я ділюся своїм болем, я розповідаю про нього.

Усе одно згадується, ніхто не забув про це. Ніхто, я думаю, довго не забуде, я думаю, що ніколи не забуде. Додому хочеться. Я уявляю, що там зараз із Маріуполем. Я навіть не хочу уявляти. Я іноді бачу все, що показують. Усе, що там викладають. Це пекельне пекло, але все одно хочеться до Маріуполя. Я розумію, що такого… що немає міста зовсім. Я думаю, що ми повернемось. Ми відновимо все. Ми виженемо орків і житимемо щасливо.