Не думав, що таке може статися, шок і досі не пройшов.

Дітей своїх я відправив у Київ, онука ще маленька, бо біля нас тут гупало і до нас прилітало. Коли за сто метрів від нас снаряд розривається – не дуже приємно. Я увесь час на нервах.

Волонтери привозять медикаменти, гуманітарку нам дають. Газу немає, але обіцяють дати. Світла нема, бо ті тварі розбивають інфраструктуру.

Люди потрохи починають повертатися, місто оживає. Не знаю, як щодо робочих місць.