Мені 34 роки. Ми з міста Гірське Луганської області. Під обстрілами були. З дитиною бігали в підвал. У мене там і мама з татом були, і племінниця з дитиною. Я думала, що не доведеться виїжджати, що буде так, як у 2014 році, але ні. 

Я працювала на базарі, і продукти в нас були. Аптеки були зачинені. Коли знадобилися ліки, їх уже не стало. Поки вдома були, то їздили до Бахмуту і купували там ліки та продукти, яких не було в нас. У Бахмуті також були обстріли. 

В останній тиждень ми з дитиною вже морально не витримували. Ми знайшли оголошення в інтернеті, що приймають переселенців. Подзвонили туди. Нам сказали, що можна приїжджати, і ми виїхали. Морально дуже тяжко було і страшно за дитину.  

Виїхали 5 квітня 2022 року під обстрілами. Дорога прострілювалась, але нам пощастило виїхати. Були в Слов’янську. Потім поїхали – і через два дні обстріляли той вокзал. Ми були в Рівненській області, а потім переїхали в Дніпропетровську. Зараз ми в місті Тернівці. 

Тепер у нашій хаті живуть російські військові. Вони мешкають там почергово: один заїхав, інший виїхав. Сусідка там залишилась, і вона мені пише, є хтось у будинку чи немає. 

Ми думали, що в минулому році все закінчиться. Хотілося б, щоб це сталося цього року. Нам казали: «Не виїжджайте, перечекайте два-три тижні». Ми з дитиною виїхали з однією маленькою сумочкою, бо багато з собою не можна було взяти. Сподіваємося, що в цьому році війна закінчиться. 

Раніше дуже хотілось повернутися додому, а зараз я навіть не знаю, що нас там чекає. Хочеться, щоб усе відбудували, але як там жити – не уявляю. З роботою буде тяжко. Якщо навіть місто відбудують, то перспектив там немає жодних. У майбутньому хочеться мати свій будиночок, бо ми орендуємо квартиру, а я люблю, щоб був город. Може, ми тут залишимось, як в нас вийде будиночок придбати.