Григоркіна Ганна, учениця ДПТНЗ "Червоненське ВПУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Орнарович Л.Р.

Війна. Моя історія

Війна…Скільки творів художньої літератури я прочитала про події воєнного лихоліття. Часто переживала разом з героями, які втрачали рідних, коханих, втрачали свої домівки. Прочитаний твір залишав біль і гіркоту, душевний неспокій.

Війна… Ніколи не думала, що я – Григоркіна Ганна, у ХХІ столітті стану свідком цієї жахливої війни в Україні.

До початку війни я з родиною жила в місті Бахмут Донецької області звичайним життям. Одного дня, 24 лютого 2022 року, все змінилось. Вранці мені надійшло повідомлення від класного керівника: «В країні війна !»…Я не могла усвідомити, що сталося. Мене опанував безмежний страх і тривога. Потім ми з мамою ввімкнули телевізор і почули страшну правду.

Нас охопила паніка. Я не знала, що творилося в моїй душі. Пам’ятаю, як гіркі сльози залили моє обличчя.

Мама запропонувала поїхати в центр міста. Потрібно було зняти гроші в банкоматі, купити продукти. Коли ми вийшли з дому, то побачили всюди черги - величезні натовпи людей у магазині, на заправці… А тоді  із-за рогу будинку виїхало багато танків і військових машин. Саме в цей час я вперше почула гучний звук сирени. Всі люди почали бігти в укриття.

Ввечері ми опинились у своїй домівці. У тій рідній оселі, де пройшло моє дитинство, де жили найрідніші моєму серцю люди. Вперше в житті у рідній домівці мені було лячно спати. Я дуже боялась… Я не могла заснути…. Вночі деколи було чути вибухи, автоматні черги.

Наступного дня ввели комендантську годину. А вже через тиждень над нашим містом, над моїм домом були запуски ракет, які винищували все на своєму шляху: школи, заводи, будинки. І найжахливіше, коли під завалами будівель були люди – знайомі й незнайомі, близькі й далекі, сусіди, однокласники, родичі… І просто люди, які жили, працювали, вчилися, мріяли в моєму місті…

Кожен день і ніч були схожі на пекло. Неподалік нашого будинку був ракетний удар в «АЗШВ» - Артемівський завод шампанських вин. Це 300 метрів від нас… І мама прийняла рішення: збиратися і … їхати. Куди їхати? До кого?

Швидко зібрали необхідні речі, знайшли волонтерів, транспорт і 1 червня залишили свою домівку, своє місто і вирушили в дорогу. Вирішили їхати у Львівську область. Добу ми провели в поїзді, вночі потрапили під обстріли. Ми постійно молилися і просили Бога, аби зберіг найцінніше – наше життя. А наступного дня потяг прибув до Львова.

Я була вражена красою цього міста, мені дуже сподобалось, що тут набагато спокійніше, ніж в моєму Бахмуті. Іноді тут також лунає сирена, є пуски ракет і ми біжимо в укриття…

Війна… Тепер ми живемо в місті Глиняни. Я вступила на навчання у ДПТНЗ «Червоненське ВПУ». Нам тут добре: маємо житло, мама працює, я вчуся. А ще у мене є нові друзі. Вони привітні, добрі, готові прийти на допомогу у важку годину.  Мрію, аби швидше закінчилась війна і ми повернулись додому. А ще вірю, що Україна обов’язково переможе!