Софія Кущ, 11 клас

Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Козловська Наталя Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це складний шлях самовдосконалення, усвідомлення, переосмислення, це період боротьби за життя, за майбутнє, за свободу, це безліч спогадів, відчайдушних рішень і нових надій, які стали невід’ємною частиною життя кожного українця. Війна навчила нас цінувати кожну мить, бо ніколи не знаєш, що принесе завтрашній ранок. Війна розділила наші життя на до і після. Цей переломний момент став початком нового, початком шляху, сповненого страху, переживань, втрат і болю.

Упевнена, що ранок 24 лютого 2022 року відкладеться у нашій пам’яті до останніх днів життя.

Пам’ятаю цей день у найменших деталях, коли у нерозумінні, що відбувається, прокинулася від метушні батьків, і коли побачила сповіщення “Почалась війна”... Здавалось би, усього лише два слова, але емоції, які відчуваєш у момент їх усвідомлення, неможливо описати. Важко було зрозуміти, чи це сон, чи все відбувається наяву. З перших хвилин стало зрозуміло, що попереду нас чекає невизначеність, але ми були готові тримати удар. Війна змусила нас дорослішати швидше, відкрила для мене нові грані людської стійкості та витримки. Звичне життя раптово обірвалося, поступившись місцем страху та невизначеності. 

Наш дім, який завжди був місцем спокою, гармонії, затишку та безпеки, за лічені дні став осередком тривоги й паніки.

Не кожен міг прийняти рішення залишитися в країні, але для нас це був єдиний правильний вибір, продиктований любов'ю до Батьківщини. З першими звуками сирен ми зрозуміли, що наше життя більше не буде таким, як раніше. Пригадую, як ми з мамою бігли у сховище, а кожен різкий звук пробирав страхом до кісток. Тоді в одну мить усі наші плани і мрії ніби зникли, поступившись думкам про виживання і безпеку родини. Кожен день перетворився на випробування, а звичні потреби – їжа, світло, електроенергія – стали справжнім викликом. Важко було звикнутися з думкою, що безпеки тепер не буде, кожен має особисто піклуватися про себе і по можливості допомагати іншим.

Усе стало обмежене рамками між сиренами й пошуками безпечного місця для укриття.

Недарма говорять, що одна з найгірших рис людини це те, що вона до всього може звикнути. Ось і ми пристосувалися до умов війни, навчилися жити між вибухами і новинами з фронту, постійно тримаючи зв'язок із рідними та близькими, жити днями без світла та води, навчилися надавати першу медичну допомогу, розібралися у військових термінах і ще багато-багато чого. З тих пір щодня я навчалася бути сильною, приймати реальність такою, як вона є, і боротися за своє майбутнє.

Важливим етапом стало прийняття думки, що в умовах війни потрібно не лише захищати себе, а й допомагати тим, хто поруч.

Ми почали допомагати біженцям, які приїжджали до нашого міста, а також підтримували військових на передовій. У школі ми збирали подарункові бокси для наших військових, діти малювали рисунки, робили браслети, адже кожен хоче підтримати і подякувати нашим захисникам за те, що вони борються за безпеку громадян, кожен хоче порадувати їх, подарувавши крапельку своєї душі і тепла, щоб вони хоч на мить забули про всі страшні пережити моменти. Мені неймовірно прикро бачити пустий погляд військових, які повернулися з фронту, страшно уявити, що вони бачили. Їм довелося закупорити всі почуття, радості, емоції, теплі спогади глибоко у собі. Вони залишили свої родини, своїх дітей, усе своє життя задля перемоги. Проте волонтерські ініціативи дали нам відчуття того, що ми теж робимо щось важливе. Наприклад, ми разом із друзями збирали теплий одяг, медикаменти, плели сітки, купляли продукти, донатили, робили збір коштів. І хоча ми не стояли зі зброєю на передовій, наша підтримка, нехай і маленька, стане внеском у спільну велику перемогу.

Ці 1000 днів дали українцям зрозуміти, що важливо цінувати кожну мить, із любов’ю задувати теплі моменти, цінувати те, що дало нам життя, пам'ятати про близьких.

Війна навчила нас жити одним моментом, піклуватися не тільки про себе, а й думати про інших, війна згуртувала нас і дала зрозуміти, хто наш ворог, а хто готовий простягнути руку допомоги у найскрутніші моменти. Сподіваюсь, що кожен громадянин нашої держави зробив для себе висновок за цей період життя і засвоїв певний урок. 

Війна забрала у нас звичне життя, але дала відчуття цінності кожної миті, кожного моменту спокою. Я щиро вірю, що наша держава незламна і обов’язково переможе.

Хоч це і важко прийняти, але ми знаємо, що нашу країну ще будуть нищити, будуть летіти ракети, будуть неприємні моменти, але ми зробимо максимум зусиль, щоб зупинити це. Я вірю, що у нашій країні молодь ще буде весело проводити своє дитинство, зможуть вільно навчатися і не перейматимуться через тривоги і вимкнення світла, не будуть засинати кожного дня з думкою, що це останній. Кожен виклик, з яким ми стикаємось, формує наш характер і робить нас сильнішими, тому важливо вчитися на досвіді, який приносить життя.

“Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом”
С. Бандера