Мені 65 років. Маю сім’ю: чоловіка, дітей, внуків, правнуків. Ми живемо поруч з Херсонською областю, то нам тут перепало. Цей страх неможливо передати. 

Два рази попадала під обстріл такий, що хай Бог милує! Не знаю, як мені вдалось вижити.

Слава Богу, нам допомагали, хліб везли і гуманітарку. Будматеріали надавали, щоб відновлювати наше житло. Згуртованість була. Таке страхіття – і люди всі згуртовувались, один за одного переживали. У підвалах сиділи й один про одного дбали. 

Я не виїжджала. Ми їздили з чоловіком у Миколаїв і навідувались на квартиру до зятя. Воїн наш служив, а квартира стояла пуста. 

Війна на всіх в родині вплинула. Характери помінялись, у дітей з’явився невроз, психовані всі. Кожен стук чи шорох – діти на все реагують. Найменшій правнучці було два роки, коли вона залишилась сиротою. Рік назад захоронили зятя, який загинув, захищаючи нашу Україну. Живемо і переживаємо цей страх разом з усіма.

У нас зараз є штаб - ми допомагаємо воїнам нашим: плетемо килимки, сітки робимо. Відволікаємось, збираємо гроші і посилки шлемо воїнам на фронт.

Хочеться побачити краще майбутнє, тому що діти наші нічого не бачили. Немає дитинства у моїх правнуків. Я не знаю, що буде, але хочеться на найкраще сподіватись. На мир у всьому світі.