Родина Дмитра вимушена була виїхати за кордон більш ніж на півроку. Рідну домівку залишали лише з мінімумом речей. 

До війни в мене було все, як і у багатьох українців. 24 лютого я спробував сховати свою сім’ю у батьків на Північній Салтівці у Харкові. Але вже 4 березня мені довелося відправити родину за кордон, і ми не бачились понад пів року. Нині вони дуже хочуть повернутися додому.

Ми виїхали із Щастя з трьома валізами та трьома рюкзаками на трьох. З Харкова виїжджали уже з однією валізою та двома рюкзаками. На руках залишилися лише документи та трохи одягу. Пара іграшок і досі лежать у моєму рюкзаку. Кожна з них кричить про те, що ми могли загинути у будь-який день під обстрілами...

Дорогою до Львова з Харкова я зустрічав людей, які готові були віддати останню сорочку, а були й такі, що намагалися ошукати.

До всіх цих подій я працював начальником зміни відділення на ДТЕК «Луганська ТЕС», наразі я – електромонтер на ДТЕК «Ладижинська ТЕС».