Вялкова Поліна, 14 років, Садовська філія КЗ «Близнюківський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Есе "Один день"

Емоційні моменти дитинства  залишаються в пам’яті на все життя. Хоч пройшло багато років, та все ж оживають спогади про той  весняний квітневий  день. Удома були мама, бабуся і дідусь. Вони дивилися новини по телевізору. По їх сумних і стурбованих обличчях я зрозуміла, що трапилось щось жахливе. З їхніх розмов я здогадалась, що Росія розпочала військові дії на  Донбасі. Мені стало страшно за тата, адже він працював у той час у Донецьку у видавництві «Новий Світ».

З художніх фільмів я знала, що таке війна. І я собі уявляла, як у Донецьку, Слов’янську рвуться  снаряди, як обстрілюють будинки, як розлітаються з брязкотом шибки. А люди, налякані ,з валізами, не зовсім усвідомлюючи, що діється, біжать під кулями, шукаючи порятунку. А як же діти…Це жахливо. На той час я не усвідомлювала, яке значення має мир. Як росіяни могли розпочати війну з українцями? Дідусева рідна сестра живе в Росії, то це вона стала нашим ворогом?

Пам’ятаю  маму: стурбована, зі сльозами на очах, вона тремтячими руками набирала номер телефону тата. Коли чула його голос, то очі її трохи веселішали.

Одного дня я почула, що дідусь має намір відправити нас в західну Україну до родичів, а сам з татом піти боронити рідну землю. Бабуся не погоджувалася,  переконувала дідуся, що буде більше користі, коли ми дамо притулок  людям, які залишилися  без домівок, забезпечимо їх їжею, одягом, зробимо для них домашній затишок, щоб їм було добре. Я навіть готова була поділитися своїми іграшками з дітьми, аби вони забули пережиті жахіття.

Дідусь і бабуся їздили на блокпости, щоб передати їжу, одяг, а інколи і кошти на придбання питної води. Ми у школі теж збирали солодощі, каву, чай і передавали на передову. А старші дівчатка робили обереги зі стрічок синього і жовтого кольору, аби відчули наші захисники, що ми пам’ятаємо про них. Подорослішавши, я зрозуміла, як багато значить маленьке слово «МИР». Спокійно засинати і прокидатися, ходити  до школи ,їздити на тренування , бавитися із друзями, кожного дня бачити своїх рідних – це справжнє щастя.

На превеликий жаль, війна продовжується. Кожного дня в чиїсь сім’ї приходять сумні новини. Кожного дня гинуть наші воїни, але стримують ворога, здебільшого ціною власного життя. Вони і є для мене прикладом патріотизму.

Толерантно і з розумінням треба ставитись і до переселенців з Донбасу. Необхідно їх забезпечити житлом, роботою, підтримкою не тільки матеріальною, а й моральною.

Я вірю, що скоро на Донбасі запанує мирне життя, повернуться на рідну землю люди, відродять  її, а допоможемо їм у цьому ми - всі жителі нашої Батьківщини. Донбас - це Україна! Пам’ятаймо про це!