Моє село розташоване між Херсоном і Миколаєвом, і все літало через нас. Я живу в Галициновому, мені 47 років. Бажання виїхати не було, бо у мене гарна інтуїція: я знав, що поряд буде пролітати, але в мене не попаде. У мене на очах вибухало, бо поряд з нами був пост. 

В перший день бомбили аеродром в Кульбакиному, і одразу стало зрозуміло, що це не жарт. На початку страшно було, а потім ми навіть почали звикати, бо кожного дня о сьомій ранку і о восьмій вечора касети літали. Потім - три рази на день, коли як.

Шокувало те, що людей убивали. У нас тут одного чоловіка вбило прямо біля лавочки, біля магазину. Касета прилетіла: сиділа людина - і немає людини.

У Миколаївській області я сам, у мене нікого немає. В Чорнобаївці є брати та сестри, але я з ними давно не спілкувався. Там немає зв'язку. 

Чесно сказати, я навіть і не знаю, кому вірити: одні кажуть, що ми перемагаємо, а інші - що ні. У мене і мрій ніяких немає.