Сердюк Тимофій Анатолійович, 14 років, учень 9-д класу гімназії №34 “Либідь” ім. В.Максименка, м.Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневич Тетяна Анатоліівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Все почалося о четвертій ранку. Моя сім’я прокинулася від дзвінка, де пролунало від її подруги: “Війна почалася”.

Мама відразу почала збирати валізи і ми всією сім’єю виїхали у село, яке знаходиться у Макарівському районі Київської області, як потім з’ясувалося, ми приїхали в епіцентр воєнних подій.

Перший тиждень війни був дуже складним.

У нас і у наших сусідів не було світла, тепла, також недостатньо їжі і купити її неможливо було, тому що всі магазини були зачинені. Мама дозовано давала нам їжу, хвилювалась, щоб ми не залишилися голодними, цукор давала тільки нам, дітям.

Мати не плакала, а нас підтримувала і казала, що все минеться. Батько з дядьком ходили на чергування ввечері. Одного разу навіть могли спіймати десантників, але ті втікли, шукали всі чоловіки.  Під час бомбардувань, ми ховались у підвал, особливо важко було дивитись на сестричку 5-ти років і бабусю, якій 80 років. Кожного дня я чекав смерті. Через десять днів моя сім’я вирішила виіхати на Західну Україну і цей шлях був справжнім випробуванням для нас: я вперше побачив блок-пости, багато військової техніки і військових. Ми їхали сімнадцять годин і о другій годині ночі були на місці в Івано-Франківській області. Я не очикував, що там буде так спокійно, наче немає війни, і це мене вразило. І я не міг милуватися Карпатами і красою навкруги, ніби був не я і все було не зі мною, в голові було одне – ми можемо всі загинути, і як мені захистити мою сестричку і маму. Ми не змогли знайти де жити, а в готелі було надто дорого. І через чотири ми вирішили, що поїдемо до Польщі.

Мама повезла мене, бабусю і сестричку з котом до Польщі, а батько пішов воювати на фронт, захищати нас. У Польщі нас прихистили добрі люди. Життя було не з легких, жили у одній кімнаті всі разом, не так я собі уявляв життя за кордоном. Мама працювала, я вчився, і був дуже радий, що можу спілкватися з друзями, це було дуже важливо для мене, не дало занепасти духом.

Мамі було дуже важко, вона нам стала і за батька і за мати. Польща виявилася на диво красивою країною. Але я сумував, як ніколи, за домом, і тільки там я зрозумів, як я люблю свою Батьківщину.

Батько казав, щоб ми залишалися у Польщі, але ми не могли більше там бути, і мама вирішила нас привезти додому. Ми виіхали ранком, в дорозі мама зупинялась тільки для заправки паливом, їли у машині на ходу, мені в той день казалось, що ми летимо, і 1200 км мама подолала за день, о дев’ятій годині вечора я зайшов в хату. Ми повернулися додому на початку травня, і в цей день, шостого травня, я був абсолютно щасливий і мені хотілось плакати від цього почуття.

Перші дні після повернення ми дуже жахалися повітряних тривог, але згодом ми звикли. І хоч  був страх бомбардування, були деякі побутові труднощі, мама не могла купити палива, це виявилось все незначущим, бо я був дома, мені навіть дихалося легше. Ми раділи всьому, і те що зацвіли каштани, і те, що день настав новий. Немає нічого краще ніж бути дома!

Всі ці події вплинули на мене, як мені здається, я подорослішав. Раніше я хотів займатися бізнесом, мріяв про машини і гаджети, але зрозумів, що це все неважливо. Я хочу, щоб був мир на моїй землі, я хочу, щоб Україна стала наймогутнішою у світі, у нас є чому пишатися: наші люди самі працьовиті і добрі, щирі і мужні, наша земля сама родюча, і ми найщасливіші, що народилися в УКРАЇНІ! Мої мрій змінилися і тепер я вирішив, що хочу бути воєнним, хочу захищати свою Батьківщину, свій дім, свою сім’ю.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!