Гарбуз Ілля Юрійович, 16 років, ліцей №35 імені Валентина Шеймана, м. Краматорськ

Есе "Один день"

Особисто для мене війна почалась  у день, коли я побачив відео з Майдану Незалежності по телевізору. Спочатку мама заспокоювала мене тим, що це не дійде до нашого краю, але потім зрозуміла, що помилилася.

Перший день, коли я справді відчув зміни, це коли їхав з бабусею до Слов’янська.

Люди зі зброєю, обгорілі машини й блокпости – це я бачив по дорозі. Тоді і усвідомив, що це вже ніякі не жарти, а й справді почалася війна.

Кожної ночі ми засинали під звуки пострілів, страждали від того, що не можна зв’язатися з рідними, у магазинах майже не було продукції. Саме тоді люди стикнулися з новою реальністю – реальністю війни, жалю і розпачу.

Але я вважаю, що мені дуже пощастило, бо я майже не застав самих кривавих подій у своєму місті. Коли почалися серйозні події, я був у Харкові, але всі родичі залишилися в Краматорську. Потім вони поїхали до Бердянську, і я приєднався до них. З їхніх розповідей про тодішні події я дізнався про весь біль війни.

Коли ми їхали з Бердянську додому, трапилося дуже страшне. Після блокпосту й перевірки військові знайшли щось підозріле в одного з пасажирів, і коли ми від’їхали приблизно на 50 метрів, вони відкрили вогонь.

У той момент паніка перекриває всі почуття, але, на щастя, все обійшлося без жертв.

На цьому саме для мене жах не закінчився. По приїзді додому ми побачили страшну картину: посередині кімнати лежав снаряд і уся моя кімната була розтрощена. Проте після того, що сталося на дорозі, я вже не знав, про що й думати.

Коли я згадую ті події, по тілу пробігають мурашки. Саме тому я дуже радий, що все припинилося. Але навіть зараз немає ніяких гарантій, що це знову не повернеться.