Мєхова Вероніка, 16 років, учениця Дніпровського фахового педагогічного коледжу КЗВО «ДАНО» ДОР»

ПО-22-3/9 (1 курс)

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кравчуновська Інна Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я вважаю, що війна - це не погано, це жахливо! Так, моя думка не нова, але вона правдива, бо війна приносить біль, розчарування, забирає душі. Я написала «забирає» не випадково, бо необов’язково померти, щоб втратити душу. Кожний, хто біг до сховища під звуки вибухів, мене зрозуміє, кожний, хто втратив близьку людину або рідний дім, мене зрозуміє. Та вічно так не можна, треба жити далі за всіх тих, хто більше ніколи не побачить світ. Мати, яка втратила сина, чи дитина, яка втратила батьків, може не погодитися зі мною і буде права, але зараз не про них, зараз про моє життя.

По-перше, війна поєднала нас. Це незаперечний факт, бо вона об’єднала не тільки весь світ і наш народ в цілому, але й кожну родину окремо. Ми навчилися допомагати один одному й боротися з негараздами пліч-о-пліч. Особисто я почала спілкуватися зі своїм дідусем, який живе у Сєвєродонецьку і мені неймовірно соромно, що я не зробила цього раніше, що мені знадобився такий жахливий привід, щоб нарешті зателефонувати йому. Тож і ви наберіть той номер, по якому не дзвонили вже багато років і просто спитайте: «Як справи?»

По-друге, я почала цінувати ті речі, які приймала як належне. Я зрозуміла, що за один тиждень можна втратити все. Мій батько помер двадцять першого лютого 2022 року, за три дні до повномасштабного вторгнення. Я їздила прощатися з ним у Маріуполь двадцять другого лютого. Перші пів року я не могла навіть думати про це, бо одразу плакала. Потім мої емоції трішки відійшли і щиро подякувала, бо у той день я востаннє побачила людей, з якими не зустрінуся вже ніколи. Я востаннє побачила той Маріуполь, у якому народилася, але я чекаю того дня, коли побачу своє місто оновленим і знову під рідним українським прапором.

По-третє, кожен із нас став іншим, перейшов на новий рівень свого життя, став сильнішим, ніж був. Навіть якщо ви думаєте, що це не так, не бачите змін. Вони є, але ви настільки сконцентровані на жалю до себе та до оточуючих, що забуваєте: як це бути просто людиною, рости і розвиватися. Я відчула своє переродження, перетворення зі звичайного підлітка на справжню громадянку України, яка справді бере участь у житті своєї країни, яка знає її історію. Я вже не просто живу в Україні, я живу заради неї!

Тож, якщо підбити підсумки, то я багато отримала від війни, вона допомогла моєму становленню як особистості. Кожна людина може отримати цінний життєвий урок з будь-якої складної ситуації, треба лише подивитися під іншим кутом і знов почати жити, а не виживати.