До початку війни я з чоловіком жила у селищі Райське біля Дружківки. Чоловік помер через онкологію і я переїхала сюди, тут рядом місто Дружківка. 

Сюди тільки приїхала - і нас розбомбили. У травні місяці у нас тут вибухнули дві бомби у дворі: з будинку дах знесло і будівлі всі, які були у дворі, всі розбомбило. Куди вони цілилися - я не знаю, але попали у наш будинок. Одна на даху хати вибухнула, а одна - у дворі. Касетна, уявляєте? І стіни поробило дірками, і усе на світі.

Ми трохи усі не загинули. Якраз були у літній кухні, повибивало нам і вікна, і двері - все на світі. Як летіло - оце був найбільший жах!

Ми зараз ВПО, тому що дома все розбомблено, і ми приїхали в Костянтинівку. Тоді було тихенько, а зараз і тут почалося… Немає місця поїхати десь далі, кругом таке. Тут також хвора сестра лежить, допомагаю їй, ото тобі і все. Життя тільки таке. Зараз у нас проблем з їжею немає, бо нам постійно дають.

Онучку відправили в Київ, бо уже неможливо тут. А донька не може поїхати, бо працює у лікарні, вона військовозобов’язані. Зараз призвана, повістку отримала, комісію пройшла - умовно пригодна. Ще як і доньку заберуть, так це взагалі… 

Думаю, мирні переговори треба робити, щоб людей стільки не гинуло. Ну що ж це наші всі люди гинуть, хлопці отакі молоді, скільки можна оце його робити? У мене таке думка: вийшли би у поле, обнялися, і все. Ну, вже ж не буде, тому що уже скільки людей загинуло. 

Я хоч би ще роки три-чотири прожила нормально, щоб не бачити оцього: вікна кругом забиті, приїду додому - як у підвалі. У мене просто не вистачає нервів і терпіння.