Кулі, які ми збираємо у дворі, ми називаємо «урожай». І нові знаходимо щодня. Тому що бойові дії не припиняються ні на хвилину. До пострілів і вибухів ми давно звикли.

Перед початком обстрілу наш собака починає вити і скиглити. Так було й тиждень тому – тоді снаряд розірвався зовсім поруч із будинком, влучив у вугільний сарай.

Після цього ночувати в будинку ми з дружиною не ризикуємо. Щодня бігати в підвал ми втомилися, але діватися нікуди.

Довгими вечорами там говоримо тільки про одне, про онуків.

Хочемо, щоб вони не знали війни, щоб у них усе добре було.

Два роки ми живемо самі. Щойно почалися воєнні дії – діти й онуки покинули селище. Виїхала взагалі більша частина населення Жованки. Залишилися тільки 250 людей.