Жили ми небагато, був чоловік та дитина. Я працювала медсестрою. Жили нормально, їздили відпочивати. Чоловік помер у 2004 році. Я живу сама, син поїхав до Росії.

Почали стріляти, і в мене на подвір'ї впала міна. Все було вибите, розбило кухню. У вересні 2014 року я поїхала до Луганська і була там до 2016 року. Після повернення у нас тривали обстріли. Було дуже страшно, і я весь час ховалась у льоху.

Пригадую перший день, коли в нас почалася війна. Я була на городі та побачила, що летить літак. Я пересуваюсь на ходунках, у мене деформуючий артроз. Літак летів так низько, що здалося, що він мене зачепить. Він мене повалив. Я сяк-так піднялася і не розуміла, що це було. Він пролетів, а потім трапився вибух біля міліції. Там розбило будинок, загинули люди. Це було за кілометр чи півтора від нас. А потім ставало гірше та гірше.

Син третій рік не може приїхати до мене. Як тільки бере трубку, так і плаче. Мені пішов 83 рік. Ми живемо тут у напруженому стані, не знаємо, що буде далі.

За час воєнних дій у моєму будинку двічі вибивало вікна. На початку війни мене привалило деревом, зайшла до будинку – немає жодного вікна, нічого нема. Я розплакалася і пішла до подружок. Ми йшли вулицею, а в цей час почався сильний обстріл, кулі свистіли поряд. Ми хотіли сховатись у магазині, але нас туди не пустили. Куля зачепила взуття, але Бог допоміг – і мене не поранило.

Ми пройшли, мабуть, метрів з десять, і лежав молодий хлопець. Його сильно поранило, він кричав, уже стогнав. Він був при смерті та лежав під велосипедом. Ми спробували скоріше викликати швидку допомогу. Його довго лікували, та він помер. Не хочу ніколи згадувати такі моменти.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, дякую йому. Ми були дуже вдячні, бо це нас підтримувало. Тоді ми кілька місяців не отримували пенсію.

Мені дуже хочеться, щоби була визначеність. Хочеться справжнього миру, щоби все було спокійно.