Олійник Ніна, вчитель Херсонського наукового ліцею ХОР

Війна. Моя історія

24.02 ми з сином прокинулись через гучні вибухи зі сторони Чорнобаївки і зрозуміли, що війна почалась. Ми не вірили. Той ранок здавався нам частиною якогось сюрреалістичного фільму. Коли прийшло сприйняття – стало моторошно. Весь день ми сиділи вдома і намагалися зайняти себе якоюсь роботою. Моїй мамі 91 рік, під час II Світової вона дівчинкою пішла у партизани, щоб побороти зло. Їхньому поколінню це вдалося, але тепер вона мала знову сидіти зі страхом на обличчі і чекати гіршого.

Помираючи у 2021 році від Ковіду, я дала собі обіцянку більше цінувати життя, подорожувати. Думала, що найстрашніше вже позаду, але… Цей день розколов моє життя на «до» і «після».

Взагалі, я не люблю жанр хоррор, але коли на вулицях Херсону з’явились перші російські солдати, на секунду мені здалося, що я сама є героїнею такого кіно. Коли вони приходили з обшуками до сусідів, коли намагалися проявляти свою тваринну вихованість, вітаючись і посміхаючись нам. Тому більшість не витримували і виїжджали.

Коли вони почали осідати в місті, люди стали виходити на мітинги, чим дуже здивували «гостей», які були впевнені у проросійській або, як мінімум, нейтральній позиції, яка так притаманна їхнім співвітчизникам. Про Херсон почали говорити.

Життя перетворилося на виживання. Починався страшний дефіцит, кінчалися українські продукти і у хід пішло російське. Ціни виросли, якість впала. Мережеві магазини закривалися, ринки були напівпусті. За хлібом ти йшов о 6, його розкупали за декілька годин.

Купивши мішок картоплі, ти ставав найщасливішою людиною у світі. Пізніше зачинилися й аптеки. Закрилися банки і банкомати, а відсоток у валютчиків був від 5 до 18.

Але ми знайшли відраду в овочах з рідного Лівобережжя. Вони були, мабуть, найдешевші в Україні. Огірки коштували 3 гривні за кілограм, кавуни 4. Після оповіщення від людини з органів про заплановану мобілізацію херсонців до їхньої армії, з другої спроби, через Давидів брід виїхав син на підконтрольну територію.

Коли він виїхав з окупації, відзначив, що дихати стало набагато легше і приємніше. Це я чула від багатьох, хто виїхав, до речі

Почали масово виїжджати друзі, знайомі. Багатьом довелося залишити своїх домашніх тварин. Вулицями бігали вівчарки, лабрадори, такси, навість китайська хохлата. Тварини не могли пристосуватися до суворих умов вулиці. Було дуже важко дивитися на це, адже сама маю собаку. Виїхало багато лікарів, закривались приватні кабінети та лабораторії.

А хто не виїхав, пересиджувалися вдома, щоб не йти на співпрацю з окупантом. Можливо, самолікування і шкідливе для нашого здоров’я, але іншого виходу не залишалось.

Окремою главою в цій історії є мої відносини з татом. Батьки розлучились 47 років тому і з батьком ми бачились раз на рік. Але сталося так, що він зламав руку в грудні 22 року, будучи один в будинку в Антонівці, яка прострілювалася ворогом. Тому мені прийшлося залишити свої підліткові образи і забрати його до себе, вийшло зняти квартиру над моєю і поселити там.

За декілька тижнів у його будинок добряче прилетіло, а в червні затопило. Висновок – не тримайте образ на сім’ю.

Приємним було те, що учні мого класу та їхні батьки, з якими ми були знайомі 4й рік постійно підтримували зі мною зв’язок і по можливості навіть допомагали, хоча багато хто був навіть у гіршій ситуації. А ось деякі друзі дитинства стали колаборантами, отака правда життя.

Синові зробили операцію, яку відкладали 9 років Такий собі плюс, але як є. Я зараз працюю, але онлайн і це мене рятує, адже з літніми батьками іншого варіанту в мене немає.

Мені дуже не вистачає друзів, подорожей і театру але залишається тільки вірити у те, що все повернеться. Окрема дяка волонтерам, вклад яких неможливо переоцінити і , звичайно, ЗСУ. Без них ми б не змогли. В мені живе непохитна віра в перемогу і світле майбутнє Батьківщини. Ось така вийшла історія. Слава Збройним силам. Слава Україні.