Ми з міста Слов’янська. Дуже не хотіли з нього виїжджати. Мені 43 роки, і 20 із них я робила все для того, щоб не існувати, а жити. Працювала постійно. У мене дві доньки, і я їх виховую сама. Одній 20 років, вчиться на четвертому курсі. А інша – семикласниця. У 2014 році ми з міста нікуди не виїжджали, бо дівчата були малі. А тепер знову це все пережити було страшно, тому вирішили виїжджати.

Мама категорично відмовлялася їхати. З тваринами дуже тяжко, але ми всіх із собою забрали і поїхали. У нас двоє собак, кішка і морська свинка. Велика проблема – знайти людей, які пустять до хати тварин. Ми опинилися в Червоногригорівці під Нікополем. Приїхали туди за оголошенням, і нас спочатку пустили, а потім попросили звільнити будинок. Собакам запропонували жити в вольєрі, але це кімнатні песики, які тільки в будинку звикли перебувати. Ми там тричі міняли житло. А потім селище почали сильно обстрілювати. Дуже важко нам жилося. 

Прилетів снаряд і розірвався над старшою дочкою і над моєю мамою. Доньці поцілив осколок у шию, але не пробив. А мамі перебило хребет і посікло дуже сильно. 

Нас із мамою з Червоногригорівки в Дніпро відвезли, а потім переправили в Тернопіль. Зараз ми в цьому місті. Тут нам дуже хороші люди зустрілись, які мені допомагають із мамою й дівчатами. Дуже хочеться додому повернутись, але до нашого міста снаряд може прилетіти в будь-яку мить, тому ми залишаємось у Тернополі. 

Був приліт біля маминої оселі. Квартира вціліла, але вилетіло все, що могло вилетіти. Вікна разом із рамами посипалися. Ми восени їздили до Слов'янська. У мене є дача. Ми по копійках збирали гроші, щоб із цієї будівлі зробити пристойний будиночок. Приїхали – а там двері знято. Не прилетіло від росіян, то свої ж розтягли. Але ми все одно тримаємось і віримо, що перемога буде за нами, і ми повернемось додому.