24 лютого мені потрібно було йти на роботу. А я живу недалеко від аеродрому, тож бачила ракети, які летіли. Але все одно на роботу зібралася, зміну ж потрібно прийняти. Ми працювали, постачали людям воду. Бомбування – це найстрашніше. Переживаємо - куди прилетить. 

Нам видавали якусь допомогу, двічі давали гроші. Мій чоловік пенсію отримує. Якісь ліки видавали гуманітарні в лікарні, бо у чоловіка з нирками проблеми. Нам навіть військові допомагали. І Червоний Хрест. В Дніпрі були мої діти і знайома. А далекобійник їздив туди у відрядження. То вони нам купували і передавали. 

Ми без ліків не можемо, бо чоловік на інсуліні, а в мене щитовидка хвора, і від тиску потрібні таблетки. 

У мене тато лежачий був, важкохворий, а місто сильно бомбили. Та, слава Богу, нас оминуло. Татові було вже 87 років, він у квітні помер. 

В сім’ї у всіх нас є страх. Невістка взагалі боїться на вулицю вийти. Внуки плачуть, буває. Меншому вісім років, а старшому - дванадцять. Надіємося, що до нас рашисти не дійдуть. Це наше рідне місто, ми тут народилися і прожили все життя. Дуже б не хотілося виїжджати. 

П'ю заспокійливі таблетки. Ходжу до церкви, причащаюся, сповідаюся.  Молимося Богу і надіємося, що все мине. Будемо вирішувати проблеми у міру надходження. Дуже б хотілося, щоб швидше пішли з нашої землі окупанти, щоб ми жили мирно, щоб церква наша українська православна існувала, бо зараз у ній також розбрат.