Село Благодатне Чорнобаївської громади, що на Херсонщині, пробуло в російській окупації дев’ять місяців. Росіяни самі обстрілювали населений пункт, щоб видати це за дії ЗСУ, кажуть місцеві. За цей час у селі понівечили кілька десятків хат, загинули люди.
Усього в селі мешкало до тисячі людей, а під час окупації було 170. Що пережили вони з березня по листопад 2022-го, як зустрічали звільнення та чи оговталося село від пережитого? Матеріал Радіо Свобода.
До початку повномасштабної війни Ольга Решітько працювала санітаркою в лікарні Херсона. Розповідає, що 24 лютого застало її на роботі, на зміні. О 5-й ранку почули вибухи, а о 6-й над лікарнею пролетіли перші снаряди. Жінка останнім «дизелем» помчала додому, у село – до дітей і чоловіка.
25 лютого Благодатне вже було під обстрілами, а 26-го ввечері в нього зайшла російська техніка, згадує Ольга.
«Майже дев’ять місяців ми прожили в підвалі в свекрухи, бо в неї був підвал, а у нас вдома – не було. Поставили ліжка і жили. Уже через тиждень їхня техніка каталася по селу повним ходом. Світла вже не було. Десь 13 березня вони заявилися до нас. «Води набрати!». Ми: «Немає світла, немає й води. У нас централізоване водопостачання».
Мародерили по пустих будинках, забирали все, що бачили. У мене вдома забрали посуд, які харчі були – забрали. «Мы тоже хотим есть из красивых тарелок», мовляв. Були й буряти, і росіяни, й інгуші. По каналу в нас вони окопалися – там були їхні позиції. Літало через наше село – туди-сюди. Село було як бейсбольна сітка... Але якщо наші били – то вони били красиво, в село не летіло, а по них. А ті – і по хатах, і людей вбивало», – говорить Ольга.
На момент окупації її доньці було 6 років, синові – 8, розповідає жінка. Дітей налаштовували – не панікувати, а дбати про свою безпеку.
«Ми вже зрозуміли: якщо їх в селі немає, техніка не їздить, то зараз буде обстріл, ховайся. Якщо десь вже летіло-свистіло, діти знали, що треба ховатися в підвал. Раз вони потрапили під осколки. Вибігали з хати, тільки-но в погріб – а осколками засипало. Ми старалися менше при дітях говорити, менше нагнітати. Вже після визволення, коли приїздили психологи і працювали з дітьми, вони сказали, що нам вдалося зберегти дітям психіку», – говорить Ольга.
Не злякалися діти, згадує вона, навіть однієї ночі, коли окупанти прийшли з «візитом». Ольжиного чоловіка разом із сусідом запідозрили в «коригуванні вогню» для ЗСУ.
"Виходжу, бачу: дві тіні. А це – російські солдати. А мої хлопці обоє стоять під прицілом автоматників", - Ольга Решітько.
«Я приготувала вечерю. Діти вже покупалися і в підвал спустилися. Хлопці – чоловік і сусід, бо він жив з нами, разом харчувалися, – пішли купатися в літній душ. Виходжу, бачу: дві тіні. А це – російські солдати. А мої хлопці обоє стоять під прицілом автоматників. Мій чоловік і сусід. Робили «переворот» у сусіда, і в нас. «Нам сказали, что вы корректировщики». Я кажу: «Який коригувальник? У нього двоє малих дітей».
40 хвилин тривав обшук. А один 40 хвилин: «А почему вы не выезжаете? Куда – в Россию. Россия большая. А минометного обстрела вы не боитесь?». Саме – мінометного! Тобто вони знали, чим самі по нас стріляють», – каже Ольга.
Хліба в селі не було перші два тижні, а потім раз на тиждень, по суботах, стали возити з Херсону. За ним вишиковувалася черга.
«По дві-три буханки давали на родину. Його привозили – він уже був черствий. А іноді – і цвілий. Але ми брали, бо що робити. У нас були деякі запаси харчів. Ті люди виїхали – віддали харчі, ті – так само. Крупи, каші варили. Ті каші, які раніше мої не їли і дивитися не хотіли, – все йшло», – каже жінка.
11 листопада, у день звільнення села, Ольга була у своєї мами. Жінки пили чай. Згадує: у селі панувала незвична тиша, ні вибухів, ні стрілянини.
"А раптом ви переодягнені? Коли один із бійців каже: «Паляниця!». Наш «пароль»!", - Ольга Решітько.
«Сиджу, спіймала зв'язок і балакаю з зятем по телефону: Кажу: «А як зайдуть наші, то які у них стрічечки будуть?». Він каже: «Жовті, зелені або сині». Коли повз вікна, дивлюся, двоє пройшло. Стрічки – жовті. Кажу: «Здається, наші зайшли!». Я бігом на велосипед, мчуся до родини: «Наші зайшли!». Виходимо – а вони вже йдуть по нашій вулиці. Одна з жінок, баба Люся, підходить, обіймає, цілує. А інша – стоїть, руки мне. «А раптом ви переодягнені?». Бо казали, що такий випадок був у Правдиному, боялися спершу. Коли один із бійців каже: «Паляниця!». Наш «пароль»! Зустрічали, раділи, не вірилося», – каже жителька села.
Наразі, говорить Ольга, село трохи оговтується від окупації. На новий рік у Благодатному не було світла, але завдяки українським військовим була і ялинка, й подарунки для дітей.
«Трошки оклигали, але важко. На роботу не вийдеш, бо Херсон – під обстрілами. Виживаємо городами. Дають гуманітарку. На дітей отримали кошти від ЮНІСЕФу», – додає вона.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.