Вся сім’я Василя Івановича виїхала зі свого великого зручного будинку до однокімнатної квартири у Запоріжжі. Іноді вони навідуються до свого дому в Оріхові і з жахом спостерігають, як місто продовжують руйнувати обстрілами

Я не міг повірити, що росія на таке здатна, що може напасти. Коли я служив, то білоруси, росіяни і ми, українці, їли з одного котла. Подумати не міг, що таке можливо. Мені скоро 65 років буде - я вже посивів від цих подій. Я не так за себе переживав, як за онуків.  

Вода ще була, ще зосталося те, що у нас було на життя. А далі почалось... Ні аптек, нічого не стало. Ліки тільки  замовляли через Запоріжжя: хто як міг, так і здобував. Там у нас все зачинилось, не працювало. Був один банкомат, і цей не працював. Спочатку возили гуманітарну допомогу, було легше, дякуємо. І під обстрілами возили. 

Страшно було, особливо вночі починалось. І літали, і бахкали. Спати було неможливо. І ховалися під ліжками і за диванами.

Поруч рвонула міна – сина поранило. Мене якось оминуло, бо стояв ззаду. Вікна, двері повилітали.

Дуже сильно обстрілювали з усіх сторін, тому і вирішили виїхати: моя сім’я десь у травні, а я - у вересні.  

Бахкали, дуже гучно було. Ми пригнули в машину, та й поїхали. Речі, які могли з собою взяти, узяли. Звичайно, важко було їхати зі свого будинку. Усе кинули. Машину і бритву взяв, і все. Я пізніше приїхав: жалко було все кидати, але все ставало дуже шумно, вибухи були часті.

Живемо тепер у Запоріжжі всі разом. Однокімнатна квартира - і нас 11 чоловік. Діти на ліжках сплять, а ми на підлозі. Так і живемо. Син приїхав сюди, бо був ранений, а у нас там медицина слабка. 

Я не можу сказати, що живемо - просто існуємо кожен день. У нас дома все було, жили нормально. Робота була, я ще й робив. Зараз нема нічого. У хаті в мене газу нема, все розбите. Хорошого я вже не знаю, коли воно буде. Хата стоїть, жалко. 

Що робить, повипускали собак. Інколи туди їздимо, собаки бігають по вулиці, чим є, годуємо. Раз на місяць їздимо. Повна апатія, жуть. У мене внуки є, наймолодшому два роки. Зруйноване життя.

Зараз, коли під'їжджаєш до двору, сльози навертаються: дивиться неможливо. Ось гатили позавчора «Градами» недалеко від нас. Коротше, без сліз не розкажеш: там ще залишились люди, небагато.

Коли все це закінчиться - на це питання не знаю відповіді. Хто це все вирішує, хто це може зробити, кому взагалі це потрібно. Все зруйнували: заводи, школи. І для чого? Не знаю. Гатять по мирних мешканцях. 

Майбутнього поки що зовсім не бачу. Я навіть не знаю, що буде завтра і нічого вже не загадую. Не знаю. Раніше я знав, що я йду на роботу, міг щось планувати, жити. Я навіть не знаю, що буде завтра чи сьогодні. Тривоги постійні. 

Важко, і нічого не допомагає. Телевізор неможливо дивитись, інтернет читати теж неможливо. Тільки діти та внуки допомагають відволіктись.