Нестеренко Олексій, 2 курс, Рубіжанський професійний хіміко-технологічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Трощий Лариса Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року…Тисяча днів, тисяча слів, тисяча історій, які чули, бачили. Я хочу розповісти свою історію. Я з міста Рубіжного Луганської області, проживав в районі школи №3. На момент повномасштабного вторгнення я був вдома, в своїй квартирі, а діти -  у батьків. Лінія фронту проходила через центр міста, і як виявилося, на стороні окупанта, а діти - на стороні ЗСУ. Відчуття було нестерпне…10 березня 2022 року пропадає світло, вода і зв’язок, а через день і газ, так як перебили газорозподільчу трубу.

А з 12 на 13 березня я і моя родина ми потрапили в ад, по іншому не скажеш…Це була пекельна ніч, летіло все,  і без зупинку, особливо гради.

Всі люди після такої ночі намагалися дібратися бомбосховища, і ми пішли в укриття школи, взявши найцінніше – документи і кішку, сподіваючись повернутися додому. Вийшли з під’їзду – і тут…лежав на землі вбитий молодий хлопець, як почули від сусідів – «за нєподчинение». Моральний стан ще більш погіршився. В укритті школи було дуже багато людей, багато дітей. Їли раз на день, готувати, навіть на вогнищі, було неможливо, так як проходила поруч лінія фронту, йшли пекельні бої. Хочу сказати, що наші хлопчики тримали оборону 77 днів, що наше маленьке затишне містечко стало форпостом в цій війні, стримало загарбників в перші місяці війни, наші хлопчики не давали ворогу просуватися далі, і я вірю, що ми прочитаємо згодом в підручниках з історії про наше місто, про наших захисників і захисниць, які мужньо тримали оборону. Ми, місцеві постійно чули від окупантів «што за Рубежное, мы воюем 8 лет, а такова сопротивления, не видели». І від цих слів так було тепло і затишно, така гордість, і головне віра, що ми переможемо цю сволоту.

Одного разу прийшли орки в укриття, називали себе «танцор» та «німець». Дивитися на них було гидко. Вони були під дією наркотиків, і люди боялися підняти очі.

В місті процвітало мародерство, грабували магазини, помешкання, гинули мирні мешканці, яких ховали прямо у дворах. Постійно було чутно від загарбників, що скоро ми вас «освободім». Лунали вибухи, бої не зупинялися, закидали фосфорними бомбами. Все це нагадувало фільм жаху. Ми вирішили спробувати вибратися на підконтрольну територію України. Ця думка добавляла нам віри. Почули, що зі Старобільська можна дібратися Дніпра, і вирішили спробувати. І наша віра, велике та сильне бажання нам допомогли в цьому.

До Старобільська дібралися на критій фурі, змогли знайти в Старобільську перевізника. Наша віра, наше велике бажання знов опинитися серед своїх, в рідній Україні допомогли нам в цьому.

Згодом ми узнали, що це був останній маршрут на Дніпро. Вже наступний обстріляли, загинуло багато мирних людей. Дорога виявилася важкою і морально, і фізично. Довелось пройти сімнадцять блокпостів окупанта, перевіряли документи, особливо чоловіків до причетність до Збройних Сил України. В Дніпрі волонтери допомагали, пропонували, куди можна поїхати. І ми вибрали Львівську область, село Лапшин Жидівського району. Наше життя потихеньку налагоджувалось: садили город, ловили рибу, завели курей, наші діти з нами, і з нами наша улюблена кішечка.

Прожили ми тут два роки, а потім, так склалися обставини, нам довелося перебратися до міста, де зараз і проживаємо.

З вірою в Перемогу ми продовжуємо жити, донатити, сподіваємося, що одного разу ми повернемося додому, в своє рідне Рубіжне.