Мерзляков Михайло, 15 років, Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №42

Есе "Один день"

Того дня я зрозумів… Наскільки жорстокий цей світ. Лише день, один єдиний день повністю змінив моє життя…

Війна… Це слово знайоме всім - навіть дітям. Вони чули його не раз - із книжок, фільмів, чиїхось спогадів - але ніхто не розумів його справжнього значення.

Часто з друзями-хлопцями ми грали в неї. Так захопливо було вискакувати зненацька, підстерігши товариша, кричати йому: «Падай, ти вбитий!» Як весело потім обговорювати: хто, кого і як вистежив, хто був «за нас», а хто – проти, хто буде у твоїй команді наступного разу. 

Ніхто з нас  не усвідомлював, що війна - це не спосіб  прославитися героям, не спосіб стати знаменитим. Війна - це гігантська чорна діра: втрати, розлуки, біль. Океан болю! Безкінечний парад смерті, її бенкет. Коли вона скінчиться, ви не сядете посміятися з друзями, їх просто не стане…

Пройшли вже мільйони років, а люди досі не зрозуміли, що кровопролиттям нічого не добитись, що життя важливіше за амбіції…

Коли  почалася ця  війна, мені було вісім років. Ну що з мене взяти? Хлопчик, що грає у війну у своєму дворі. На телебаченні розповідали про те, що відбувалося на окупованих територіях, а я це ніяк не сприймав, просто не міг. Я піддакував усім, коли вони казали, що це жахливо, але сам не відчував нічого…

За тиждень усе змінилося… Одного ранку я прокинувся від пронизливого телефонного дзвінка. Мама тихенько заговорила, зачинивши двері, і тривожний настрій зник. Коли ми сіли снідати родиною, мама сказала, що телефонували друзі, які живуть у Донецькій області, вони питали, чи є десь у нашому районі житло в аренду.

Спочатку я не зрозумів, чому мама й тато не радіють, адже, коли приїздять друзі, завжди весело: ми ходимо на прогулянки, на пікніки, загалом, вони дуже веселі та добрі!  Але мама  пояснила: у цих людей більше нема дому. Дому, на який вони збирали гроші все життя  тяжкою працею. Ще місяць тому вони раділи, що придбали нову фурнітуру для вітальні, а зараз у них просто нема нічого. 

Я сказав, що це просто кошмар, а сам через п'ять хвилин уже грався. Та у той день, коли ця сім'я, втомлена і замучена, з маленькими дітьми стала на наш поріг, на мене наче впала величезна брила. У них не було анічогісінько! Два чемодани, у які вмістилося усе їх життя!

Я бував у їх домі, бачив багато  гарних речей, слухав, з якою любов’ю вони говорили про свій сад… А тут – два чемодани! Весь мій дитячий світ за хвилину став похмурим та холодним місцем. Я нарешті зрозумів, що війна - це не десь там. Це може трапитися з кожним, її неможливо зупинити. Людина будь-якої миті може втратити все, що мала, а отже - і своє майбутнє.

Скільки тисяч доль скалічила війна? Скільки людей не оговталися від удару, спилися? Втратили розум? Вчинили суїцид?

Слава Богу, сім’я маминої подруги знайшла у собі сили йти далі, зараз вони працюють у Львові. Навіть  купили там квартиру. 

Та це ще не кінець. Війна буде йти, доки усе людство не загине або доки Гомо Сапієнс не зрозуміє своїх помилок…

Друга світова війна понесла за собою мільйони жертв, і люди дали обіцянку більше ніколи не повторювати цей жах. Але то були лише слова. Кожна війна, будь-яка і будь-де – це море крові. Невже людство хоче потонути в ньому, захлинутися? Здається, відповідь – так. 

І той момент, коли я побачив біль в очах цих людей, змінила моє життя. Я зрозумів, що більше ніколи не буду гратися у війну, бо війна – це не гра, а я більше не маленький хлопчик. Мрії про веселковий та безпечний світ скінчились – прийшла жорстока і непідкупна реальність. З того далекого, але такого пам'ятного дня мій світ втратив частину своїх барв, а я - ту дитячу, невимовно щиру посмішку…