Яна Миколаївна з рідними до початку березня залишалась у Гуляйполі, а потім довелося виїхати. Місто почали активно обстрілювати. Зараз від нього майже нічого не залишилося, тож повертатися нікуди

Ми з чоловіком, дитиною і бабусею 9 березня виїхали з міста Гуляйполе, бо почався потужний обстріл. Поселилися в селі Богатирівка - тут нам виділили будинок. 

Поки ще жили в Гуляйполі, у нас були басейни з дощовою водою, а пізніше воду почали підвозити. Світла не було, але був газ, тому мали змогу пекти хліб.  

Старший син зараз служить під Херсоном. Перші два дні ми не могли з ним зв’язатися. Він з іншими військовими знаходився на кордоні з Кримом. Їх було 150 чоловік, а вижило лише 13.

У своєму місті ми з чоловіком працювали в лікарні, а як розпочалася війна, одразу припинили договір працевлаштування. Тут, в селі, роботи немає, але чоловік влаштувався на СТО біля Запоріжжя, щоб хоч якусь копійчину заробити.

Виїхали ми спонтанно, нічого з собою не взяли. Вже як влаштувалися, тоді їздили додому по речі.

Котика забрали одразу. А ще в нас було дві собаки. Одну з них вбило осколком, а друга вижила, ми по неї повернулися. 

Як би це не було сумно, але я вважаю, що війна триватиме довго, років п’ять. Дуже б хотілось повернутися додому, але розуміємо, що не буде куди вертатись. У нашому місті лише за один день десять вулиць розбили.