Війна у Новгородському починалась з псевдореферендумів, далі – стрілянина, люди почали виїжджати з селища. Ірина Василівна вирішила залишитись вдома, бо сподівалась, що все скінчиться миром.

Сама я з Полтавської області. Сюди приїхала з чоловіком в 1965 році. Він працював тут в Сухій Балці шофером, трактористом. А я все життя пропрацювала бухгалтером. 

Спочатку тут були якісь «референдуми»: люди йшли, хотіли росію якусь там, а я була вдома, я пенсіонерка.

Страшно було. Мені донька говорила: «Не бійтеся, просто нікуди не ходіть».

Я була одна, я вдова, чоловік в 2011 році помер, син давно розбився, донька тут живе, чоловік її теж тут працює. Онука в Дніпрі вчиться.

Пенсію я отримувала, на хліб-сіль вистачало. Від Фонду Ріната Ахметова я більше року регулярно отримувала допомогу. Добре було, дякую дуже. 

Підвалу в мене не було, ходили до сусідів. Та я не ховалась - сподівалась, що все буде добре, що все вирішиться мирно.

Загалом, у нашому селі тільки в один будинок прилетів снаряд. Людей мало стало, але живуть. Переселенців у нас багато.

Мрія у мене одна – мир в Україні.