Моя родина - це дружина і дев'ятирічна донька. Я один працюю. Ми нікуди не виїжджали. Перебуваємо весь час у Краматорську. Переживаємо обстріли і бомбардування. 

Я пригадую всі події ще з 2014 року. Тоді я теж нікуди не виїжджав. У ті роки я працював на Краматорському металургійному заводі. Російські окупанти тоді обстрілювали наш завод. Поряд з нашим цехом снарядом убило двох людей. Поруч з моїм домом влучили снаряди, загинув мій майстер. Важко це згадувати. У 2014 я потрапив під обстріл у місті. Нас вчасно попередив водій автобуса, щоб ми не їхали у місце обстрілу. Ми заїхали у якийсь двір, таким чином врятувались. 

Дякую Фонду Рінату Ахметова, допомагає нам добре з продуктами. Інші благочинні організації також підтримують. Хліб нам видають у школі. 

Найгірше, що моя дев'ятирічна донечка вже розуміється на влучаннях, на обстрілах, де що стріляє. Це страшно. Не за себе, а в першу чергу - за дитину. 

Приємно вразила гуманітарна допомога і підтримка місцевої влади. І самі люди, які переймаються одне за одного, бажають гарного дня. Доброта людей - ось це найприємніше. Всі згуртовані, тому що розуміють, що вночі може прилетіли і людини не стане, будинку не стане. 

Морально-психологічно дуже важко. Дуже переймаюсь за свою родину.

Найважливіше - вижити. 

Я вважаю, що війна буде тривати ще дуже довго. Хоча, звичайно, хотілося б, щоб вона скінчилась уже завтра. 

Бачу своє майбутнє в Україні.