Ми мешкали в Маріуполі, біля 20-ї школи. Поруч було Головне управління Національної поліції, і туди прилетіла ракета.

В нас є підвал, там була якась консервація. Глобальної проблеми з харчами не було, щось можна було знайти. А от із водою була проблема. Люди ходили набрати питної води, а туди вже були прильоти. І це, мабуть, найпроблемніше було.

Щогодини ми чули звук літака і були вже напоготові, що десь впаде бомба. Можливо, поруч, а може, і ні. Мабуть, літаки були найстрашніші.

Шокували ці безперервні обстріли, і коли ми від знайомих дізнались, що можна виїхати, тоді й ризикнули. Але впевненості не було: може, виїдемо, а може, і ні.

Дорога на підконтрольну територію у нас зайняла доволі багато часу. Ми виїхали 17 березня, але машина зламалася, і не було можливості за один день виїхати. Ми ледве дотягнулися до Токмака, а там були місцеві волонтери - якась церква, і там приймали всіх, хто виїжджав. Ми приїхали туди і якось намагалися відремонтувати машину. Ненадовго допомогло, але несправність була така, що потребувала більшого ремонту. Ми потрапили в Токмак, коли в Запоріжжі вводили комендантський час, тому деякий час довелося побути в Токмаку, а потім ми виїхали.

У якийсь момент в Маріуполі у нас з'явився зв'язок на декілька хвилин, і мої рідні написали, щоб ми їхали в Золотоношу. Це невеличке місто біля Черкас. Нам сказали, що нас там приймуть. Деякий час ми пожили в Золотоноші, а зараз приїхали до Черкас.

Коли ми виїхали на нашу територію, перше, що було приємно – бачити банери у великих містах. А так, звісно, за цей час приємного було мало. 

Я не думаю, що війна дуже довго триватиме. Хочеться, щоб ми вийшли на кордони 1991 року, але зараз це навряд чи можливо без залучення підтримки. А буде вона чи ні – цього я не можу спрогнозувати.

В ідеалі, я б хотів повернутися в своє рідне місто, будувати там майбутнє і розвивати щось своє. Я розумію, що Маріуполь не буде таким, як був, але принаймні щось залишиться.