Абраменко Микола, учень 11 класу Одеського ліцею №49 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подмазко Алла Василівна

Війна. Моя історія

Одеса…Чудове українське місто, яке надихає на роздуми, відпочинок, дарує гарний настрій. Але не завжди все так, як здається. Наприкінці 2021 року моя родина перехворіла на Covid-19, тому ми вирішили, що Новий рік будемо зустрічати вдома, разом з усією сім’єю. Зазвичай ми їздили в якусь невеличку подорож Україною, щоб перезавантажитися, набратися нових вражень, щоб потім знов плідно працювати.

Я дуже яскраво пам'ятаю той Новий рік, як ми всі разом поїхали у центр міста, гуляли Дерибасівською вулицею, ходили по Приморському бульвару, а потім поспішали додому, щоб встигнути зустріти Новий рік та запустити салюти.

Зараз мені здається, що це було взагалі в іншому житті, і, мабуть, не скоро захочеться подивитися на салют або почути звуки петард. Потім розпочалося звичайне життя. Ми ходили до школи, на спорт, на курси. Зовсім не очікувано для мене пішли чутки про початок війни, але у нашій родині не було паніки.

Ми були переконані, що в 21 сторіччі, коли свідомість, досвід та знання людей настільки розвинені, що такого просто не може бути, бо кожного 9 травня ми згадували моїх прадідів та прабабусь, деякі з них пройшли всю війну й з Перемогою повернулися додму; одна з моїх прабабусь була за колючим дротом, коли її гнали у полон до Німеччини і повторювали: “Ніколи знову”. На той час ми не усвідомлювали масштаб трагедії у Донецьку та Луганську.

23 лютого я повернувся з тренування, ми пили чай ввечері, а о 4 годині ранку зателефонувала моя тітка і сказала лише одне слово: “Війна!”. Після цього вже ніхто не міг спати, бо почали лунати тривоги, було гучно. Я пам’ятав з курсу “Основи здоров’я”, як треба готуватися до походів, ми купили хліб, продукти, свічки, сірники, запальнички.

І ввечері були разом із родиною моєї тітки, бо не знали чого очікувати, усвідомлення того, що наше життя змінилося на 360 градусів в усьому, вселяло в наших душах паніку.

Як і кожному українцю, мені хотілося щось робити в цей час. Тоді ми з мамою дізналися, що можна плести захисні сітки для хлопців із ЗСУ. На базі нашого ліцею був волонтерський пункт, де не лише збирали речі, продукти, а також з'явилися люди, які займалися плетінням сіток. Нас прийняли до команди та провели інструктаж. Це був узагалі новий досвід.

Ми розпочинали зовсім з малого: шукали тканину, навчилися різати, а потім вже дійшла справа до плетіння. Там ми познайомилися з багатьма людьми: і викладачі, і звичайні домогосподарки, і підприємці. Ми всі стали рідними, об'єднані однією мрією та одним бажанням: наблизити нашу перемогу.

У квітні 2022 року доля надала нам ще одне випробовування, після якого хотілося плакати від щастя, бо відчувалася така єдність між людьми. Мою маму знайшла по інтернету вчителька фізики з Чорнобаївки. Вона разом із чоловіком та своїми 8 дітьми змогли виїхати з окупації. Скільки жахів пережила ця родина! Це, мабуть, важко передати словами. Але вони змогли знайти сили та поїхали в нікуди.

Найперше ми повинні були вирішити, як можна їм допомогти, бо люди їхали лише в тому, що було на них одягнуто. І тоді вирішили попросити допомоги в наших близьких та рідних, змогли зустріти цю родину та знайти для них волонтерів - психологів.

Зараз ця сім’я проживає в Одесі, скучає за своїм домом, сусідами, ми підтримуємо зв’язок.

Ми почали інакше ставитися один до одного, бо у нас багато друзів по всій Україні. Коли хтось вчасно не відповідав, було дуже неспокійно на душі. Ми намагалися телефонувати один одному і чекали нашої Перемоги.

Цим ми і продовжуємо займатися і зараз, бо у кожного свій фронт і свої обов’язки. І, якщо ми вже живемо в таку історичну епоху, то зрозуміло, що ми маємо пройти гідно це випробування фізично, морально, духовно, щоб не було соромно перед нашими нащадками потім. СЛАВА УКРАЇНІ!