Я і 1941 рік пам’ятаю, і зараз пам’ятаю. Я людина віруюча, вважаю, що не потрібно воювати, треба помиритися. У нас був квітучий Світлодарськ, і на що він перетворився! Доріг майже немає, половина людей виїхала...

Люди тікали в підвали, а я – лежача. Куди можу?

Коли все почалося, я зрозуміла, що це не добре, так не можна. Одні живуть, інші існують. Пенсія крихітна. Хоча я каліка з двох років, але вважаю, що жива завдяки тому, що мені Господь допомагає. Я особисто вірю Господу, Матері Божій. Коли були обстріли, я лежала. Я не ходжу, пересуваюся на візку, мене піднімає дочка. Люди тікали в підвали. А я куди можу? Але я все пам’ятаю.

Я звикла до всього, не голодую. Пенсія у мене соціальна, терпимо. Не розкошуємо, але і не голодуємо, слава Богу за все. Божа їжа – хліб, сіль, вода.

Дочка ще працює, допомагає мені. Усе життя живу, як на пороховій бочці. Ніколи немає душевного спокою. Як торохнуть – а мені погано.

Я мрію про спокійне життя. Сіли за стіл і помирилися б, щоб жили всі в мирі, у любові та злагоді. Ось я хочу чого.

Я отримую іноді гуманітарну допомогу. Мені давали пелюшки. Від Фонду Ріната Ахметова отримували макарони, крупи. Це була підтримка.

У нас в селищі є храм, поруч у Луганці. Я туди ходила, але вже 17 років не ходжу взагалі. Храм розбитий, не можуть поставити дах, люди мерзнуть, плівкою накрите. Деякі моляться, щоб цей світ жив, щоб люди жили.