Валентина не розуміє, як можна ненавидіти країну, в якій живеш. Можна ж просто поїхати і жити там, де серцю добре.

Я розлучена, маю дітей. Ми жили в Запорізькій області, село Новополтавка. Я мала власний бізнес - маленький магазин. Село наше окупували росіяни, але я на початку війни була в Запоріжжі. Тут моя донька навчалася в університеті, а я проходила лікування. Так вийшло, що я потрапила в ДТП і потребую заміни тазового суглобу. Коли почалася війна, я не могла ходити, ніякого зв’язку з попереднім життям у мене не залишилося.

Зараз зі знайомими зідзвонююсь: кажуть, над селом цілими днями ракети літають. В мене там залишився будинок великий, все моє життя залишилось там, але займатись бізнесом я вже не зможу, бо не можу ходити.

Мені хочеться додому, хочеться в свій двір, але я розумію, що повернення до того життя не буде.

24 лютого вранці мені зателефонували, сказали, що почалася війна. Я зібрала валізу та приїхала до доньки. Сирени вили постійно. В першу ніч ми не спали - вікна заклеювали. Тільки починала звучати сирена, хапали валізку, кота та спускалися в підвал. Страшно було. Зараз ми вже оговталися, думаємо: що буде, те й буде – більше нікуди не ходимо ховатись. Я читаю молитви та прошу Бога, щоб захистив нашу Україну, зберіг наших діток. Так себе і опановую.

Найважче мені було саме через здоров’я - я не могла вийти з будинку. Дякую, що діти приходили допомагали. А так, мені нема на що жалітись - в мене є діти і вони мене підтримують.

Мене шокує те, що знаходяться люди, які роблять наводки для ворога.

Я не розумію, як так можна: жити в своєму місті і не любити свою країну, здавати позиції ЗСУ. Я вважаю: якщо не подобається, то треба виїжджати і жити там, де подобається.

В мене дві доньки та два зятя. Один зять в ЗСУ служить, інший - в поліції. Останні події їх змінили. Один став, як гранітна стіна, інший пішов служити. Обидва вони жили раніше звичайним життям, а війна зробила їх патріотами. Одна донечка працює юристом, інша хоче піти служити. Мені тяжко, прошу її залишитись зі мною, але як я її втримаю? Дивлюся на своїх дітей і розумію: вони люблять свою країну, не хочуть жити за кордоном, тому роблять все, що можуть зараз.

Я думаю, що все буде добре. Повернуть наші окуповані території, і ми повернемося додому. Я хочу додому, в свій садочок - я виросла в селі, місто – це не моє. У мене вдома десятки кущів троянд ростуть. Хочеться побачити, як по двору і садочку бігатимуть онуки. Я вірю, що все буде Україна.