Моя родина жила у м. Маріуполь. Я працювала в будiвельнiй компанії HR менеджером, чоловік мав своє будівельне підприємство. Син у 2021-2022 роках навчався у 5 класі, займався плаванням, має другий юнацький розряд із плавання. Були такі плани на майбутнє. У вихідні їздили на природу, на море, ми дуже любили такі вилазки.

24 лютого 2022 р. вранці о 6.00 ранку ми прокинулися від вибухів десь далеко. По телевізору казали, що на нашу країну напала РФ. Але все одно пішли ми з чоловіком на роботу, син лишився вдома. Це було дуже страшно. Але ніхто не міг повірити, що почалася війна.

Поряд з офісом літали снаряди, мікрорайон Східний обстрілювався без передиху "градами", містом їздила військова техніка. Я на роботі побула до обіду і нас пустили додому. Слава Богу, ми дісталися додому цілими. Але це все було не таке страшне, що почалося потім.

Поруч із нашим будинком знаходилася тероборона і в заводі поряд із нашим будинком сиділа організація Червоний Хрест. Їх обстрілювали майже весь час. На цих місцях вогонь вівся постійно, відпочинок наступав тільки вночі о 21.00-22.00 годині, а о 5.00 все починалося знову і знову.

2 березня 2022 р. до нас у двір прилетів снаряд і впав поряд з нашою машиною, від ударної хвилі вона вибухнула, так ми прокинулися без транспорту, без змоги виїхати з цього пекла. Від ударної хвилі в квартирі вилетіли всі шибки, що покривили вхідні двері. Ми дивом встигли вибігти з квартири. З нами знаходилися ще наші мами - моя і чоловіка, наш син, разом нас 5 чоловік. Ми з сусідами опинилися в тамбурі. А поряд з нашим під'їздом прилетіло до квартири на 8 та 9 поверсі.

Люди згоряли живцем у квартирах, хто вистрибував з вікон та – на смерть, рятувальних служб не було. Все довкола нагадувало якийсь фільм жахів. Води не було, збирали її зі стічних труб у під'їзді, після того, як пройшов сніг і почав танути, хто – зливав воду з батарей. І після цього все пекло стало ще гірше, до нас у двір вечорами якоюсь машиною привозили людину з мінометом. Як же це страшно, коли з тобою ще й твоя дитина. Він брав мене за руки і говорив: "Мама, тобі теж страшно? В тебе руки тремтять". Господи, не дай Боже.

5 березня ближче до 5.00 ранку полетіли перші літаки, це було жахливо. Укриттів не було, усі намагалися виїхати. До нас забіг сусід із сусіднього під'їзду і запропонував їхати, ми, ні секунди не думаючи, погодилися. Виїзджали через їхні блокпости, наших уже не було. Слава Богу, наші молитви були почуті, і ми виїхали з цього пекла всі разом.

Спочатку ми мешкали у Львові в офісному приміщенні компанії Глово. Спасибі їм та волонтерам, які нас розселили, нагодували, одягли. Там ми прожили два місяці. Потім нас переселили в приміщення від Карітас, там ми прожили понад три місяці. Син навчався онлайн, я працювала на кухні шеф-кухарем. Таких, як ми, там, було близько 60 осіб з різних міст.

До кінця 2022 р. ми переїхали в м. Кривий Ріг, де і зараз живемо. Спершу тут було відносно тихо. Але цього року з літа тут та, напевно, як і скрізь, страшно. Сюди почали прилітати "іскандери". Ми з сином були вдома і біля нашого будинку пролетіли дві ракети одна за одною. Ми з ним ледве встигли добігти до коридору, і в голові пролетіло знову все життя.

Як страшно – одна потрапила в житловий будинок, у під'їзд, загинуло 7 людей, а інша – біля нацполіції, вся будівля у мотлох. А ночами через Кривий Ріг залітають БПЛ, і так чутно, як вони дзижчать над будинком, і ми сидимо в коридорі і молимося, не дай Боже, щоб поряд. Син боїться ночі. Останні два місяці він спить у коридорі, там він почувається більш захищеним, а я ночами іноді лягаю поруч із ним. Коли ж це все закінчиться і ми повернемося до того спокійного та щасливого життя?

Гумдопомога дуже важлива для моєї родини. Коли ти виїхав з однією сумкою, не маючи роботи, і з тобою дитина, усе дуже дорого. Ми потребуємо допомоги.