Поки у Балаклії точились бої, Клавдія Володимирівна виїжджала зі свого селища, а після визволення повернулась. На щастя, її дім вцілів під обстрілами

Наше селище знаходиться в Харківській області біля Балаклії. Діти наші в Харкові. Ми від дітей дізналися, що війна, і стали чекати, що буде далі. А далі до нас прийшла війна прямо під наш поріг.

Коли фронт був поряд, коли ми були на лінії зіткнення, то виїжджали на захід України до своїх знайомих і там мешкали в той час, коли йшли бойові дії коли нашого селища.

Ми були під обстрілами, нам було дуже страшно. Та нам, мабуть, пощастило, що наш будинок залишився цілий. Наші ЗСУ звільнили Балаклію і відігнали від нас лихо, тому зараз ми проживаємо вдома. 

Той страх, який я пережила, коли бомбили, коли летіли ракети і літаки кидали на нас бомби, то це, напевно, вже більше ніколи не забуду і не прощу. 

Це не можна ні описати, ні сказати - це потрібно тільки відчути. Це дуже важко, тяжко і страшно. Дай Бог, щоб наші діти більше такого не чули. Час від часу нас бомблять, ось навіть вчора бомбили. Переживаємо. Дуже страшно. Але віримо в перемогу наших ЗСУ.

Ті підприємства, які тут зачинялися, нам роздавали безкоштовно муку, курей. Магазини позачинялися, мости були підірвані, то якісь проблеми із забезпеченням були. А з їжею, слава богу, не було, тому що у нас селище - в кожного була якась картопля і якісь заготовки. Пізніше нам давали якусь гуманітарну допомогу, за їжу ми не переймалися. З ліками було проблемно, бо їх не було.

Дитина наша виїхала за кордон, телефонує два рази на день, дуже переживає, кличе до себе, але ми не хочемо.

Скільки лиха зазнали у наші люди, скільки смертей, скільки загинуло хлопців молодих - це просто страх. Дуже б хотілося, щоб це закінчилося швидше. 

Війна повинна закінчитися тільки повною перемогою, і тим що Україна вся буде вільна до кожного квадратного метра нашої землі. іншого ми зовсім не бачимо.  і такого не може бути, в 

Ми б хотіли жити у вільній Україні, щоб діти всі повернулися додому, і щоб у нас все було добре, щоб ми не боялися дивитися на небо і чекати, що звідтіль може щось прилетіти. Вже немає сил ніяких на це дивитись.