Світлана ні разу не пожалкувала про те, що на початку війни з родиною виїхала з Лисичанська. Хоч дуже хочеться додому, але в окупованому місті жити набагато гірше, ніж в евакуації

Наша родина з Луганської області. Мені 47 років. Моя сім’я – це мій чоловік, син, йому 16, і дочка, їй 27. Вони з зятем мешкають окремо. Ми через бойові дії змушені були виїхати з Лисичанська. Там уже неможливо було залишатися. Влучання були, постійні обстріли. 

Ми сиділи вдома до останнього. І коли відбулося влучання в сусідній будинок у нас на очах, це було дуже страшно. Дочка із зятем та трирічним онуком виїхали раніше. Зараз проживають у Жовтих Водах. Теж винаймають житло. А тоді ми також вирішили, що треба виїжджати. Усе, що могли, покидали у сумки – хоча б на перший час. Нічого цінного не взяли. Усе наше життя залишилося вдома. 

Ми йшли під обстрілами пішки до центру міста. Якраз бомбили сусідній Сєвєродонецьк. Нам було дуже чутно, бо ці міста поряд із нашим Лисичанськом – Рубіжне, Сєвєродонецьк. Ми все чули і бачили. Ми виїхали 1 квітня 2022 року.

Багато було людей похилого віку і дітей. Довго чекали автобусів. А тоді приїхали великі автобуси на Дніпро. Спочатку посадили дітей і жінок, потім стариків, а останніми були чоловіки. 

Виїжджали через Бахмут. Він тоді ще не так сильно обстрілювався. Ми не жалкуємо, що виїхали. Зараз наше місто окуповане. Там залишилися наші родичі, друзі. З ними немає зв’язку. Зі ЗМІ ми дізнаємося, що людям, які там залишилися, живеться погано під російською окупацією. Хоч ми і не вдома, але тут принаймні тихіше. І ми можемо вільно дихати. А там уже неможливо було жити. Магазини всі зачинились, не працювали аптеки, ліки неможливо було купити.  Дуже було важко. Ми все покинули. Дуже шкода, звичайно. 

Моя двоюрідна сестра потрапила під обстріл. В будинок культури був приліт, і сестра постраждала. Дякувати Богу, вона залишилась жива. 

Її привезли у Дніпро, зробили операцію. Зараз вона погано бачить, їй дали третю групу інвалідності. Я намагаюсь їй допомагати, чим можу. 

Ми, дякувати Богу, виїхали раніше. Зараз проживаємо на Дніпропетровщині. Ми орендуємо приватний будинок. Влітку город саджали. Виживаємо. Дякуємо, що дають гуманітарну допомогу. Все добре, тільки додому сильно хочеться. Дитина навчається онлайн. Дуже сподіваємось на завершення війни і перемогу України. Тоді ми зможемо повернутись додому. Надія ще є. Намагаємось не опускати руки. Чоловік уже на пенсії, а я після операції. Мені не можна на тяжку роботу, а такої, що мені підходить по здоров’ю, поки знайти не можу.

Наш син у нас сильно травмований психологічно. Йому 16 років, і він замкнувся в собі. Дітям такі речі важче переживати, ніж дорослим. Вдома були його друзі, а зараз усі розкидані – хто де. Але ми не втрачаємо надії на краще. Маємо сподівання, що колись повернемось у наше рідне місто і відбудуємо його. 

Я сподіваюся на 2024 рік. До кінця року повинно щось відбутись. Має все закінчитися. Думаю, що наші хлопці нас відстоять, і все буде добре. Наші військові сильні духом. 

Хочу мати впевненість у майбутньому. Знати, що налагодиться життя, що все відбудується, діти зможуть спокійно ходити до школи, відкриються дитячі садки. Наша країна нездоланна. Її ніхто не зможе перемогти. Все відбудується і налагодиться. Потрібно просто трохи почекати. Я думаю, що до кінця 2024 року війна закінчиться.