Мені 60 років. Я мешкаю у Лебедині Сумської області.

Я йшла на роботу. Мені зателефонували і сказали, що війна. Я повернулась. Почала телефонувати до батьків. Відповіді не було. Потім я дізналась, що до них у село зайшли росіяни, наробили їм багато шкоди.

З міста я нікуди не виїжджала. Приготувала підвал, щоб туди перейти жити. Як бомбили Лебедин, то туди ховались. З водою ще не так скрутно було, а з їжею були проблеми. Хліба не було десь з місяць. Хліб ми самі пекли. Зранку ходили займали чергу до магазину, щоб купити продукти.

Дітей поряд не було, а там їх бомбили. Народилась онучка, їй був місяць, а вони її - до підвалу. Зв’язку не було. Це було дуже тяжко.

Маму я забрала до себе. Вона дуже постраждала під окупацією. Вона жила на околиці села. Рашисти заїхали з двох сторін, повивертали все на світі, що тільки можна було. Стояли у неї у дворі. Пробили дах - там сиділи снайпери. Поламали паркан. Від вибухової хвилі повилітали шибки. Позабирали весь одяг. Мама втекла через городи до родичів і там була. 

Мій чоловік не пережив війну, помер. Постійні нерви. Як вмикається сирена, то відразу згадую про своїх рідних і переживаю: де вони, як вони? 

Найперше хочу, щоб закінчилась війна. Як вона закінчиться, то все буде добре. Можна буде зустрітись з дітьми. Хочеться вийти на грядку - і щоб воно не било у мене над головою.